Дружина мандрівника в часі - Одрі Ніффенеґґер

Скачать книгу

на ім’я Алекс.

      – Яка вона?

      – Касир у банку з великими цицьками, любила, щоб її відшмагали. – Остання частина фрази мимоволі зривається з моїх уст, я усвідомлюю, що говорю з Клер-підлітком, а не з Клер-дружиною, і подумки вдаряю себе по лобі.

      – Відшмагали? – Клер дивиться на мене, усміхається, брови підняті майже до волосся.

      – Не бери в голову. То ви пішли в кіно…?

      – Аа. Ну, потім він захотів поїхати в Треверс.

      – А що таке Треверс?

      – Це ферма на півночі. – Голос Клер стишується, я ледве її чую. – Це там, де всі… кохаються.

      Я мовчу.

      – Тому я сказала, що втомилася, і хочу додому, а він ошалів. – Клер замовкає, якийсь час ми сидимо, слухаючи птахів, шум літаків, вітер. Раптом Клер додає: – Він справді ошалів.

      – Що сталося?

      – Він не відвіз мене додому. Я не була впевнена, де саме ми були, десь на дванадцятому шосе, він просто їздив вулицями, Боже, я не знаю, де це. Він поїхав ґрунтовою дорогою, до маленького котеджу. Поруч є озеро, я його чула. У нього був ключ від цього котеджу.

      Я починаю нервувати. Клер ніколи не говорила мені про це, просто розповідала, що була на жахливому побаченні з хлопцем на ім’я Джейсон, який був футболістом. Клер знову замовкла.

      – Клер. Він тебе зґвалтував?

      – Ні. Він сказав, що я не… досить гарна. Сказав… Ні, він не ґвалтував мене. Він просто зробив мені боляче. Він змусив мене… – Вона не може говорити. Я чекаю. Клер розстібає пальто, знімає його. Потім знімає сорочку, і я бачу, що її спина вкрита синцями. Вони темно-фіолетові на її білій шкірі. Клер повертається, бачу цигарковий опік на правій груді, на тому місці утворився огидний пухир. Якось я спитав, звідки в неї цей шрам, а вона не сказала. Я вб’ю цього хлопця. Покалічу його. Клер сидить переді мною, плечі опущені, шкіра взялася сиротами. Віддаю їй сорочку, вона одягається.

      – Гаразд, – тихо кажу їй. – Де мені знайти цього хлопця?

      – Я відвезу тебе, – відказує вона.

      У кінці заїзду, подалі від будинку, Клер підбирає мене у свій «фіат». Вона вдягла сонцезахисні окуляри, хоча надворі похмуро, нафарбувала губи і закрутила волосся на потилиці. Клер видається набагато старшою за шістнадцятирічну. Вона мовби тільки що зійшла з «Вікна у двір», хоча подібність була би більш досконалою, якби вона була блондинкою. Авто їде повз осінні дерева, хоча я не думаю, що хтось із нас помічає якісь барви. У моїй голові постійно прокручується та частина плівки, на якій показано, що сталося з Клер в тому маленькому будиночку.

      – Наскільки він великий?

      Клер думає.

      – На кілька дюймів вищий за тебе. Набагато важчий. Може, п’ятдесят фунтів?

      – Господи.

      – Я взяла це. – Клер копирсається в сумочці й дістає пістолет.

      – Клер!

      – Це татів.

      Швидко мізкую.

      – Клер, це погана ідея. Маю на увазі, я досить божевільний, щоби справді використати його, і це було б нерозумно. О, зачекай. – Забираю його в неї, відкриваю затвор і витягую кулі, кладу їх у її сумочку. – Ось. Так краще. Геніальна ідея, Клер. – Клер запитально дивиться

Скачать книгу