LITMIR.BIZ

Скачать книгу

прикрашеному золотом дзеркалі ванної кімнати «Палмер-гаузу». Те ж саме темно-коричневе волосся, ідентичні темні вузькі очі з колами від утоми. Кидаємо одне одному ті ж самі репліки. Я вищий, мускулистіший і поголений. Він – стрункий, незграбний, кістлявий. Забравши собі з чола волосся, показую шрам, який отримав під час аварії. Підсвідомо він копіює мій жест, торкаючись того ж шраму на власному лобі.

      – Такий же, як у мене, – каже здивовано. – Звідки він у тебе?

      – Звідти, звідки й у тебе. Він – такий самий. Ми ж однакові.

      Момент просвітлення. Я не розумів, а тоді дійшло, от так просто. Дивлюся, як це відбувається. Хочу бути обома нами одночасно, відчути знову, як це – втратити свої межі, бачити вперше, як суміщаються майбутнє та теперішнє. Я надто звик до цього, мені так зручно, і я залишаюсь осторонь, пригадуючи своє здивування у дев’ятирічному віці, коли я раптом побачив і зрозумів, що мій друг, порадник, брат – це я. Я, лише я. Повна самотність.

      – Ти – це я.

      – У старшому віці.

      – Але… як же інші?

      – Інші мандрівники часом?

      Він киває.

      – Я не знаю, чи вони існують. Тобто інших я ще не стрічав.

      У кутику його лівого ока збираються сльози. Коли я був маленьким, то уявляв цілу спілку мандрівників у часі, у якій Генрі – мій учитель – був посланцем, якого відрядили, щоб у подальшому я приєднався до цього чималого товариства. Я й досі почуваюся вигнанцем, останнім членом колись численного виду. Це наче Робінзон Крузо виявив характерний відбиток ступні на пляжі, а потім усвідомив, що то його власний слід. І от інший я, маленький, як листочок і прозорий, мов вода, починає плакати. Пригортаю його, пригортаю себе і довго не відпускаю.

      Пізніше ми замовляємо у номер гарячий шоколад і дивимося Джоні Карсона. Генрі засинає при ввімкнутому світлі. Коли шоу закінчується, обертаюсь, а його нема: повернувся у мою стару кімнату в татовій квартирі, стоїть сонний, спантеличений біля свого старенького ліжка і з радістю падає у нього. Вимикаю телевізор і настільну лампу. Вуличний шум 1973 року вривається у відчинене вікно. Лежу на твердому готельному ліжку, спустошений, самотній. Я й досі не розумію.

Неділя, 10 грудня 1978 року (Генрі п’ятнадцять і п’ятнадцять)

      Генрі: Я у своїй спальні разом зі собою – він прийшов із березня наступного року. Ми робимо те, чим частенько займаємося на самоті, коли надворі холодно. Ми обидва вже пройшли період статевого дозрівання, але ще не мали можливості спробувати близькості зі справжніми дівчатами. Думаю, більшість людей також займалися б цим, якби мали таку можливість. Проте, ні-ні, я зовсім не гей.

      Пізній недільний ранок. Чую передзвін, що долинає від церкви святого Йосипа. Учора тато прийшов додому пізно ввечері, гадаю, після концерту він зависав у барі «Скарбівня»; він був настільки п’яний, що впав на сходах, і мені довелося тягнути його до квартири й укладати в ліжко. Батько кашляє, чую, як він вовтузиться на кухні.

      Інший я, здається, нервує. Він дивиться на двері.

      – Що? – запитую у нього.

      – Нічого, – відказує він.

      Підводжусь

Скачать книгу