LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      Вона щось белькоче у відповідь.

      – Що? – зі злістю питаю я. – Ти мене не почула? Хочеш шинки? Це ти щойно сказала, що хочеш… шинки?

      Китаянка знову хапає рукав куртки «Сопрані». Її чоловік стоїть за прилавком, похмурий і відсторонений.

      – Ти… ідіотка! – волаю я.

      Жінка не здається, знову й знову показує на плями на простирадлах.

      – Сучка тупа, розумієш? – кричу я.

      Моє обличчя зашарілось, і я ледь не плачу. Мене трясе, і я висмикую з її рук куртку, тихо стогнучи: «Господи…» За моєю спиною відчиняються двері, дзеленчить дзвіночок, і я опановую себе. Заплющую очі, глибоко дихаю, думаючи про те, що варто заїхати до солярію після обіду.

      Може, в «Гермес» чи…

      – Патріку?

      Від звуків справжнього голосу я аж підскакую, розвертаюсь і бачу дівчину з мого будинку, яку я часто зустрічаю в холі, і щоразу вона дивиться на мене з захопленням. Вона старша за мене, їй десь під тридцять, має непоганий вигляд, хоч є трохи зайвої ваги, на ній спортивний костюм (звідки? З «Блумінґдейлз»? І гадки не маю), і вона просто… сяє. Знімає темні окуляри і широко посміхається.

      – Привіт, Патріку, я так і думала, що це ви.

      Навіть не знаючи, як її звати, я видихаю приглушене «Привіт» і дуже швидко бурмочу щось схоже на жіноче ім’я. І просто дивлюсь на неї, ошелешений, спустошений, намагаючись стримати свою злість, а за моєю спиною досі скрегоче китаянка. Зрештою я складаю долоні й кажу: «Ну що ж».

      Вона трохи збентежена, нервово підходить до прилавку з квитанцією.

      – Смішно, правда? Їхати так далеко заради хімчистки, але вони справді найкращі.

      – То чому ж вони не можуть вивести ці плями? – терпляче питаю я, досі посміхаючись із заплющеними очима. Китаянка нарешті замовкає, і тоді я їх розплющую. – Ви можете поговорити з ними? – обережно пропоную я. – Бо в мене нічого не виходить.

      Дівчина підходить до простирадла, яке досі тримає в руках старий.

      – Ого, зрозуміло, – тихо каже вона.

      Щойно вона обережно торкається простирадла, китаянка знов заводить своє белькотання, і, не звертаючи на неї уваги, дівчина запитує мене:

      – Що це таке? – і знову дивиться на плями. – Нічого собі.

      – Ну… – я дивлюсь на простирадла, справді жахливі. – Це, м-м-м, журавлиновий сік, яблучний із журавлиною. Дівчина дивиться на мене і непевно киває, а потім обережно каже:

      – Щось це не схоже на журавлину, тобто журавлину з яблуком.

      Я довго дивлюсь на простирадла, перш ніж, затинаючись, сказати:

      – Я мав на увазі… ну… це насправді «Боско». Знаєте, типу… – пауза. – Шоколадний батончик «Дав». Так, це «Дав»… сироп «Хершиз»?

      – Так, – киває вона з розумінням, ну, може, трішки скептично. – Нічого собі.

      – Слухайте, якщо ви можете з ними поговорити… – я нахиляюся вперед, вириваючи простирадло з рук старого. – Я був би дуже вдячний.

      Я згортаю простирадло й кладу його на прилавок, потім знову дивлюсь

Скачать книгу