Американський психопат - Брет Істон Елліс

Скачать книгу

тут нема.

      – Нижня зала – відстій, – волає Мак-Дермотт.

      – Ви знайшли наркотики? – кричить Ван-Паттен. – Ми бачили Рікардо.

      – Ні, – кричу я у відповідь. – Не вийшло. Медісон нічого не знайшов.

      – Чорт, пропустіть офіціанта! – кричить за моєю спиною якийсь хлопець.

      – Усе марно, – волаю я. – Я нічого не чую.

      – Що? – горлає Ван-Паттен. – Нічого не чую. Раптом Мак-Дермотт хапає мене за руку.

      – Що це Прайс робить? Поглянь.

      Наче в кіно, я роблю зусилля, щоб обернутись, стаю навпочіпки і бачу Прайса на перилах. Хтось дав йому келих шампанського, і він чи то п’яний, чи то обдовбаний намагається втримати рівновагу, простягає обидві руки вперед і заплющує очі, наче благословляючи натовп. За його спиною продовжує блимати стробоскоп, димова машина розійшлась, і його огортає сірий туман. Він щось кричить, я не чую, що саме, – кімната переповнена, «Постійна вечірка» Едді Мерфі в поєднанні з гудінням голосів бізнесменів розриває барабанні перетинки, тож я кидаюсь уперед, не зводячи очей із Прайса, і примудряюсь обійти Медісона, Г’ю, Тернболла та Каннінгема, і ще кількох людей. Однак натовп надто щільний і марно навіть намагатися прорватись. На Тіма дивляться лише кілька людей – він досі балансує на перилах з напівзаплющеними очима і щось кричить. Мені соромно, і я раптом навіть радію, що застрягнув тут, нездатний дотягнутися до нього і врятувати від неодмінного приниження. На мить запанувала тиша, і я чую голос Прайса: «Прощавайте!», і потім, коли натовп нарешті звернув на нього увагу: «Вилупки!» Він граційно розвертається, стрибає на колії й біжить; шампанське тремтить у келиху в його відставленій убік руці. Він спотикається раз, другий, стробоскоп блимає, і здається, що все відбувається вповільнено, однак Прайс втримується на ногах і зникає в темряві. Весь цей час біля колій сидить охоронець. Здається, він лише хитає головою.

      – Прайсе! Повернись! – волаю я, але натовп справді аплодує його вчинку.

      – Прайсе! – ще раз кричу разом із оваціями.

      Але він зник і навряд чи відреагував би, навіть якби чув мене. Поряд зі мною стоїть Медісон, він простягає руку, наче вітаючи мене з чимось.

      – Цей хлопець – справжній бунтівник.

      За мною з’являється Мак-Дермотт, смикає мене за плече:

      – Прайс знає про якусь VIP-кімнату, про яку не знаємо ми? – Він виглядає стурбованим.

      На вулиці біля «Тунелю» я все ще під кайфом, але дуже втомлений, і навіть після двох порцій «Столичної» і півпорції «Джей енд Бі» відчуваю в роті присмак підсолоджувача. Пів на першу, і ми спостерігаємо, як лімузини намагаються звернути на шосе Вест-Сайд. Ми втрьох, Ван-Паттен, Мак-Дермотт і я, обговорюємо, як би знайти новий клуб під назвою «Некеніє». Я не те, щоб обдовбаний, радше – п’яний.

      – Пообідаємо? – позіхаючи, питаю їх я. – Завтра?

      – Не можу, – каже Мак-Дермотт, – записаний на стрижку в «П’єр».

      – То, може, сніданок? – пропоную я.

      – Ні, – каже Ван-Паттен. – «Джіоз». Манікюр.

      – Добре, що нагадав, – кажу

Скачать книгу