Щиголь - Донна Тартт

Скачать книгу

із чайнатауну, які набирають води й розквітають, коли їх кинеш у склянку з водою.

      Наповнену значущістю мить раптом розколов сумнів: чи це справжня пам’ять, чи він справді сказав ці слова, чи вони приснилися мені? Незадовго до смерті матері я прокинувся, переконаний у тому, що шкільна вчителька (якої насправді не було) на ім’я місіс Молт поклала мені в їжу розтовчене скло, бо я порушив дисципліну, – у світі мого сновидіння це був ідеально логічний перебіг подій, – і я лежав, обплутаний тривогою, дві або три хвилини, перш ніж реальні відчуття повернулися до мене.

      – Енді! – покликав я, а тоді звісив голову й подивився на нижню койку, яка була порожня.

      Полежавши ще кілька хвилин із широко розплющеними очима й дивлячись на стелю, я спустився донизу й намацав перстень у кишені свого шкільного піджака, піднявши його до світла, щоб роздивитися напис. Потім швидко поклав його назад до кишені й одягся. Енді вже снідав разом із рештою Барбурів – недільний сніданок був для них великою подією, я чув, що всі вони зібралися в їдальні, містер Барбур щось невиразно говорив, він іноді любив побазікати. На мить зупинившись у холі, я звернув у протилежному напрямку, до вітальні, й дістав «Білі сторінки» в мереживній обгортці з комода під телефоном.

      Гобарт і Блеквелл. Ось вони – безперечно, бізнесова контора, хоч телефонний запис не повідомляв, чим саме вона займається. У мене пішла обертом голова. Побачивши імена, написані чорним по білому, я захвилювався, наче в мене зійшовся пасьянс. Адреса вказувала на Віллідж, Десяту Західну вулицю. Після короткого вагання, охоплений великою тривогою, я набрав номер.

      Поки йшов дзвінок, я стояв і грався латунним каретним годинником на столі у вітальні, кусаючи нижню губу й дивлячись на оправлені в рамки фотографії водоплавних птахів, виставлені на столі: крячок, великий баклан, скопа звичайна, водяний пастушок. Я не знав, як поясню, хто я такий і що мені треба від них.

      – Тео?

      Я аж підскочив, почуваючись винним. Місіс Барбур у тонкому, як павутиння, сірому кашемірі ввійшла до кімнати з філіжанкою кави в руці.

      – Що ти робиш?

      У телефоні досі йшов виклик набраного номера.

      – Нічого, – сказав я.

      – То поквапся. Твій сніданок вистигає. Етта зготувала французькі грінки.

      – Дякую, – сказав я. – Я зараз прийду.

      І саме в ту мить на лінії пролунав механічний голос телефонної компанії і сказав, щоб я зателефонував пізніше.

      Я приєднався до Барбурів, вельми стурбований, – я сподівався, що відповість бодай автовідповідач, – і з подивом побачив, що не хто інший, як Платт Барбур (набагато більший і з червонішим обличчям, ніж коли я бачив його востаннє), сидить на тому місці за столом, де звик сидіти я.

      – А, ось і ти, – сказав містер Барбур, уриваючи себе на половині речення, витираючи губи серветкою й підхоплюючись на ноги. – Ось ти й прийшов. Доброго ранку. Ти пам’ятаєш Платта, правда ж, пам’ятаєш? Платте, це Теодор Декер – друг Енді, пригадуєш?

      Говорячи, він відійшов геть і повернувся зі ще одним стільцем,

Скачать книгу