Щиголь - Донна Тартт

Скачать книгу

Я вже знав таку тишу; так замикався в собі дім, коли хтось у ньому помирав.

      Зненацька я пошкодував, що прийшов сюди. Але чоловік – Гобі, – здавалося, відчув мою розгубленість, бо раптово обернувся до мене. Хоч він не був молодим, на його обличчі зберігалися якісь ознаки хлопчика: по-дитячому сині очі, світлі й здивовані.

      – Що з тобою? – спитав він. – Ти не дуже добре почуваєшся?

      Співчутливий тон його голосу збентежив мене. Я стояв у затхлій, заваленій старовинними меблями темряві, не знаючи, що сказати.

      Схоже, й він не знав, що сказати. Він розкрив рота й відразу його закрив; потім похитав головою, ніби хотів прочистити її. Він мав років п’ятдесят-шістдесят, погано поголений, із сором’язливим, приємним обличчям із великими рисами, ані вродливий, ані негарний, чоловік, який мав завжди здаватися найбільшим у кімнаті, хоч у якомусь неясному, липучому розумінні він також здавався нездоровим, із темними плямами під очима й блідим обличчям, яке нагадувало мені єзуїтських мучеників, намальованих на церковних фресках у Монреалі, куди наша школа їздила на екскурсію: великих, кмітливих, смертельно блідих європейців, яких гурони зв’язали й посадили на палю.

      – Ти вже мені пробач, я тут трохи…

      Він озирався навколо з туманною несфокусованою напругою, як озиралася моя мати, коли чогось не могла знайти. Голос у нього був грубий, але вимова правильна, як у містера О’Ші, мого вчителя історії, який виріс на бандитській околиці Бостона, проте довчився до Гарварду.

      – Може, я прийду іншого разу? Якщо так буде краще.

      На ці слова він подивився на мене дещо стривоженим поглядом.

      – Ні, ні, – сказав він, запонок на ньому не було, брудні манжети звисали нижче від зап’ястків, – ти лише дай мені хвилину, щоб зосередитись, – сказав він неуважно, відкидаючи з обличчя пасмо сивого волосся. – Ходи-но сюди.

      Він підвів мене до вузької, твердої на вигляд канапи з орнаментальними підлокітниками й різьбленою спинкою. Але вона була завалена подушками та ковдрами і, здавалося, ми обидва водночас переконалися, що через купу постільної білизни сісти там неможливо.

      – О, пробач, – пробурмотів він, відступивши назад так швидко, що ми майже наштовхнулись один на одного. – Я тут прилаштувався, можливо, не в найкращий спосіб, але я мусив якось усамітнитися, щоб не чути всього того, що…

      Відвернувшись від мене (через що я не почув кінець його фрази), він переступив через книжку, яка лежала сторінками донизу на килимі, та чашку з коричневим колом усередині від випитого чаю й підвів мене до пузатого, обтягнутого багатою матерією крісла з торочками й сидінням, вигадливо прикрашеним великими шапочками цвяхів, – то було турецьке крісло, як я довідався згодом; він був одним із кількох людей у Нью-Йорку, які ще вміли набивати такі крісла.

      Бронза з крильцями, срібні дрібнички. Сірі запорошені страусові пера у срібній вазі. Я невпевнено примостився на краєчку крісла й роззирнувся навкруги. Краще було б стояти на ногах: так легше піти.

      Він нахилився, стиснувши руки

Скачать книгу