Щиголь - Донна Тартт

Скачать книгу

– сказала вона, не дивлячись на мене, – але чи не можемо ми поговорити про це згодом?

      Через півгодини вона чекала гостей, серед яких були дуже відомий архітектор і знаменитий танцюрист з Нью-Йоркського міського балету; вона намагалася застебнути своє намисто й була засмучена, бо кондиціонер не працював як слід.

      – Мене в чомусь звинувачують?

      Це запитання вихопилося з мене, перш ніж я зрозумів, що кажу. Місіс Барбур відірвалася від своєї роботи.

      – Тео, не говори дурниць, – сказала вона. – Ті люди були дуже чемними, дуже стриманими, тільки що я не маю часу розмовляти з ними тепер. Вони прийшли надто несподівано, не зателефонувавши. Тож я мусила сказати, що тепер не найкращий час для розмови, що вони, безперечно, й самі побачили.

      Вона показала на постачальників провізії, що сновигали туди-сюди, й на інженера-будівельника, який стояв на сходах і світив ліхтариком у вентиляційний отвір кондиціонера.

      – А тепер іди собі. Де Енді?

      – Він прийде додому через годину. Учитель астрономії повів їхній клас на екскурсію до планетарію.

      – На кухні ви знайдете що поїсти. Тістечок у мене не так багато, але сандвічів можете їсти, скільки вам захочеться. А коли розріжуть торт, то й вам дістанеться по шматочку.

      Її поведінка була такою безтурботною, що я забув про несподіваних гостей, аж доки через три дні вони не з’явились у школі під час мого уроку з геометрії, один молодший, другий старший, недбало вдягнені, чемно постукали у відчинені двері.

      – Можна нам поговорити з Теодором Декером? – сказав молодший чоловік, схожий на італійця, звертаючись до містера Боровскі, тоді як другий приязно зазирав до класу.

      – Ми хочемо тільки поговорити з тобою, – сказав старший чоловік, коли ми рушили до страшної для мене конференц-зали, де ми з матір’ю мали зустрітися з містером Біменом у той день, коли вона померла. – Не бійся.

      Це був темношкірий чоловік із сивою борідкою, суворий на вигляд, але досить приязний, схожий на холоднокровного копа, яких показують у телесеріалах.

      – Ми намагаємося звести докупи все, що сталося в той день, і, сподіваємося, ти нам допоможеш.

      Спочатку я був наляканий, та коли він сказав «Не бійся!», я повірив йому – поки він не відчинив двері до конференц-кімнати. Там сиділи мій затятий ворог у твідовому кашкеті, тобто містер Бімен, як завжди помпезний у своїй камізельці та з ланцюжком від годинника; мій соціальний працівник Енріке; місіс Свонсон, шкільний консультант (та сама особа, яка сказала мені, що я почуватимуся краще, коли почну кидати кубиками льоду в дерево); психіатр Дейв у своїх звичних чорних джинсах «Levi’s» і светрі з високим коміром; і – цілком для мене несподівано – місіс Барбур на високих підборах і в перламутрово-сірому костюмі, який, здавалося, коштував більше грошей, аніж усі люди, що були в цій кімнаті, заробляли за місяць.

      На моєму обличчі було, мабуть, написано, що я перебуваю в стані паніки. Можливо, я не був би такий переляканий, якби краще розумів

Скачать книгу