Скачать книгу

ота.

      Вони говорять: «Свобода, свобода»,

      а піди-но купи нормальну траву.

      Але на Сході ще є країна,

      вона сьогодні, можливо, єдина,

      де сонце свободи не встигло зайти.

      Де вірять в людину – вільну, розкуту.

      Спробуй пробити канали збуту,

      давай наведемо культурні мости!

      Там втіха сходить на кожну хату.

      Церкви московського патріархату

      знімають вроки і славлять Джа.

      Мануфактура та інші крами

      там контролюються профспілками,

      і співом ясніє колгоспна межа!

      Там п’ють абсент при застудній хворобі.

      Там демони у жіночій подобі,

      сховавши в горлі темну пітьму,

      сповнять усяку твою забаганку.

      Давай, чувак, привези афганку!» —

      повторювали вони йому.

      І він ступив на цю дивну трасу.

      Авіалініями Донбасу,

      де на сніданок – лише бухло,

      мріючи про країну шалену,

      він вилетів за кордони шенгену,

      лишивши все, що в нього було.

      Ступивши на землю в місті Донецьку,

      з усіх іноземних знаючи грецьку,

      яку тут нібито знали всі,

      він трапив до рук дивовижній парі —

      водій на форді й друг на кумарі.

      І сяяли зорі у всій красі.

      Водій сказав: «Все нормально, зьома,

      давай, почувайся у нас, як вдома,

      тут друзі навколо, бачиш і сам.

      Ти трапив на землю обітовану.

      Їдьмо в Стаханов, там стільки плану,

      що вистачить на весь Амстердам!»

      Був простір вечірньою сутінню скутий.

      Стояла зима. Починався лютий.

      І місяць за ними гнався, як птах.

      Тривожно світилися терикони,

      на Україну ішли циклони,

      й душі тонули в глибоких снігах.

      На сорок п’ятому кілометрі

      вони застигли в злій круговерті,

      і тьма огорнула їх мулом густим.

      Водій промовив: «Йохан, братішка,

      по ходу, виходить, усім нам кришка,

      молися своїм растаманським святим!»

      Замерзло пальне, і стихала мова.

      Смерть надійшла із портів, з Азова,

      і демон смутку над ними літав.

      Випивши дезодорант, щоб зігрітись,

      він намагався комусь дозвонитись,

      але телефон йому відповідав:

      «На даний момент абонент недоступний.

      Життя – процес взагалі підступний,

      так ніби тонеш серед ріки.

      Смерть твоя – невелика втрата,

      просто змінюється оператор,

      й повільно зникають вхідні дзвінки».

* * *

      Третій день крізь сутінь масну.

      Третій день без спочинку і сну.

      Я звик до піску і до холоду звик,

      і в торбі у мене – вино і часник.

      А під сукно, мов під віття смерек,

      Зарито афганський крек.

      Я тридцять днів ховався в імлі,

      їв траву, спав на землі,

      збираючи, мов данину тяжку,

      крихти коштовного порошку,

      який, ніби тіні пропащих душ,

      лежить на хребті Гіндукуш.

      Це смерть шукає мої сліди,

      смерть виводить мене до води,

      і доки я з річища мерзлого п’ю,

      тримає флягу мою.

      Я ніс усе, що і мав нести,

      я обійшов талібанські пости,

      дістався міста, продав телефон,

      перейшов таджицький кордон,

      і на п’яту ніч, хто би що не казав,

      побачив Ростовський вокзал.

      Там попереду погранці,

      сонце в траві, туман на ріці,

      довгий день, строкатий базар.

      Лише б довезти додому товар

      і скинути, якщо повезе,

      циганам із ХТЗ.

      Але смерть чекає на того, хто йде.

      Смерть тримає мене і веде.

      Смерть прокидається вночі

      на моєму плечі…

      …Тихий ранок, темний вагон.

      Це був останній мій перегон.

      Усі дороги вели сюди.

      Ось мічені кров’ю собачі сліди,

      і важко, мов короп у глибині,

      куля

Скачать книгу