ТОП просматриваемых книг сайта:
Микола Джеря. Іван Нечуй-Левицький
Читать онлайн.Название Микола Джеря
Год выпуска 0
isbn
Автор произведения Іван Нечуй-Левицький
Жанр Зарубежная классика
Издательство Public Domain
Старий Джеря й собi готувався до весiлля. Вiн купив десять вiдер горiлки: вiсiм вiдер взяв у жида за готовi грошi, а двi вiдрi узяв наборг. Микола просив батька одiслать кiлька вiдер до Нимидориного дядька; вiн добре знав, що у Нимидори нема грошей i що її дядько не покладе й шага на весiлля.
В недiлю пiсля вiнчання йшла з церкви Нимидора в квiтках, в стрiчках, з вишиваним рушником у руцi, весела й щаслива. Кругом неї вились дружки i спiвали весiльних пiсень. Просто з церкви вона пiшла з дружками до батюшки, до пана, а потiм до Джерi. Як угледiла її Джериха, як побачила її рум’яне лице, високий зрiст, то забула навiть на той час про багатирку Варку. Пiсля обiду в Нимидориного дядька на застеленому столi стояло соснове гiльце, обквiтчане колосками вiвса, калиною та барвiнком. На столi лежав здоровий коровай, обтиканий голубами, позолоченими сухозлiткою; кругом короваю лежали шишки. На посадi сидiла Нимидора, спустивши очi додолу, а кругом стола сидiли дружки й спiвали весiльних пiсень. В хатi було повнiсiнько людей. Дiти стояли на лавах, на полу, навiть на припiчку. Дружки спiвали, а Нимидора плакала. Вона згадала свою небiжку-матiр: «Якби була жива моя мати, в мене коровай був би бiлiший, i рушники були б не такi простi, й одежа на менi була б не така дешева. Не так виряджала б мене з дому мати, як виряджає дядина».
Перед вечором прийшов молодий з боярами, свашками та свiтилками. Нимидорi стало веселiше, але її думка все лiтала коло материної могили. Ввечерi дружки почали розплiтать Нимидорi косу й заспiвали сирiтських пiсень: як дочка нiби розмовляє з небiжкою-матiр’ю, просить матiр встати з домовини та подивиться на свою дитину, а мати одказує, що земля надавила їй груди, що вона вже не встане з домовини, а тiльки набiжить над селом бiлою хмаркою, впаде дрiбним дощем, гляне з високого неба на свою дорогу дочку. Нимидора почала прощатись з дядьком та з дядиною, згадала свою матiр, згадала своє сирiтство, свiй важкий молодий вiк у наймах, i так заплакала, що за слiзьми й свiту не бачила.
Ввечерi смерком одвезли молоду в Вербiвку. Як переїжджала молода через вербiвську греблю, хлопцi наставили кулiв, наклали соломи й запалили. На других кутках, де справляли чимало весiллiв, так само йшла перезва, i скрiзь по селi палало полум’я. Усе село нiби палало в час перезви, бо все село гуляло на весiллi. В близьких селах думали, що в Вербiвцi пожежа.
Другого дня, в понедiлок, не було й панщини. Все село гуляло на весiллях. На Нимидору надiли Миколину шапку, шапку оповили довгою червоною двойчастою стрiчкою, повели молодих до священика скривать. За молодими йшли музики, за музиками товпились натовпом чоловiки та молодицi. Ввесь батющин двiр був сповнений народом, бо в той час заразом привели скривать усiх молодих з села. В кожному кутку двора грали музики, танцювали молодицi, доки не вивели з покоїв молодих. Потiм приданки заспiвали, музики заграли. Народ рушив з двору. Пiднявся такий галас, що вже не можна було розiбрать, де спiвають, а де грають. Тiльки решета гули та бряжчали серед галасу й гаму, та вискакували з шуму дуже тонкi жiночi голоси. За двором народ розсипався на всi кутки понад Раставицею, i музики й спiви молодиць почали одрiзнятись однi