LITMIR.BIZ

      – Смачний суп, – мовив міністр соціального забезпечення до командувача Давида Екхофа. Але досить гучно, щоб розчули журналісти.

      – Наш власний рецепт, – відзначив командувач. – Кілька років тому вийшла друком наша кулінарна книга, от ми й гадали, що вам, пане міністре, мабуть… – Він дав знак Мартіні, та підійшла і поклала книгу коло тарілки міністра. -…вона стане у пригоді, якщо забажаєте вдома приготувати смачний та поживний обід.

      Дещиця журналістів та фотографів, які були присутні у кав’ярні «Сторожова Вежа», почали перешіптуватись. Загалом відвідувачів було небагато, кілька чоловіків з Притулку, заплакана панянка й наркоман із садном на лобі, з якого сочилася кров, котрий трусився, наче осиковий листок, боячись зійти на другий поверх, у медичний пункт Армії спасіння. Мала залюдненість не була дивиною. Зазвичай «Сторожова Вежа» о цій порі зачинена. Позаяк ранковий візит не вписався у денний розклад міністра, він не застав, як залюднено тут зазвичай буває. Командувач пояснив йому це. Додавши, як ефективно провадиться діло й скільки це коштує. Міністр лише кивав головою, не забуваючи справно орудувати ложкою.

      Мартіна глянула на годинник. За чверть сьома. Секретар міністра казав, що о 19:00 вони мусять іти.

      – Дякую за смачну вечерю, – сказав міністр. – Чи нам стане часу, щоб познайомитися із кимось з відвідувачів?

      Прес-секретарка кивнула.

      Кокетує, міркувала Мартіна. Звісно, їм стане часу привітатися з відвідувачами, адже саме з цією метою вони прийшли. А не для того, щоб виділити грошей. Це можна зробити й по телефону. Щоб показати пресі та громадськості міністра, який спілкується з нужденними, їсть суп, за руку вітається з наркоманами, співчутливо та уважно слухаючи їх.

      Прес-секретарка знаком показала фотографам, що можна розпочати фотографування. Утім, радше переконалася, що вони зробили знімки.

      Міністр підвівся, застебнув піджак, обвів поглядом заклад. Мартіна здогадалася, що він обирає серед трьох можливих варіантів: двоє літніх чоловіків мали вигляд звичайних мешканців будинку для літніх людей й навряд чи є слушними героями для газети – міністр вітається з якимсь наркоманом чи якоюсь повією. Наркоман із садном, як скидається, ніби сам не свій, та й це взагалі вже занадто. А от жіночка… На перший погляд, пересічна громадянка, така, з якою кожен може ототожнитися й котрій хочеться допомогти, дізнавшись її історію, що шарпає душу.

      – Чи багато важить для вас змога приходити сюди? – спитав міністр, простягаючи руку.

      Жінка звела на нього очі. Міністр назвався.

      – Пернілла… – повела жінка, але міністр обірвав її мову:

      – Доволі лише імені, Пернілло. Знаєте, з нами тут журналісти. Вони нас сфотографують, чи ви не проти?

      – Голмен, – додала жінка й делікатно

Скачать книгу