Злодії та Апостоли - Роман Іваничук Роман Іваничук. Зібрання творів (Фоліо)

Скачать книгу

на просторому подвір’ї ґражди: столи вгиналися від наїдків і питва, ґазди один поперед одного споминали достоїнства найгіднішої в селі жінки, молодиці вмивалися сльозами, витирали очі й носи шальоновими хустками, бідкалися, завивали, аж поки ті голосіння не перемінилися в коломийкові співи і п’яний регіт.

      Баба Фросина померла ще при достатку. В Пилипа було все, що міг послати Господь працьовитому ґазді, та найпильніше доглядав він рогату худобу. Кожну корівчину називав по імені: Мінка має спущені вниз роги, ніби дівочі кіски, молода, проте сумирна, й дає на день аж п’ятнадцять літрів молока; Краса ходить з дошкою на лобі й має червоні люті очі, нападає навіть на бика – від неї одного разу потерпів сам Пилип і відтоді обходив товар у кептарі з діркою на спині, проте не продавав Красої й не різав, бо мав від неї таке густе молоко, що півгладущика бралося густою сметаною, хоч край ножем; Ласка була красунею з великими очима, з яких по-людському котилися сльози, коли її якийсь пастух врепіжував прутом по хребті за непослух, й тримав Пилип Ласку лише за вроду, бо надоював від неї, що кіт наплакав… Кожну коровину леліяв Пилип, а мав їх щось аж десять.

      Довгими зимовими вечорами, коли в ґражді западала нудьга, й тяжко було дочекатися чергового передзвону старого настінного дзиґаря з чавунними вагунами, мовчазний Пилип заводив розмову про худобу: загинав на лівій руці палець за пальцем, перераховуючи, скільки теличок, а скільки бичків привела кожна корова за свою службу; Пилип знав масть найменшої тварі, пам’ятав вік старших й робив позначки на сволоці – яку й коли треба гнати до Сиґету на продаж, а хатні слухали й мовчали, бо до господарських розрахунків ніхто не мав права втручатися, й Никола, на відміну від Федори, що зайняла становище господині, залишався слугою в батька, а ще любленим мужем у дружини, від якої аж за двадцять літ, коли вже Марія віддалася за вчителя в Білу Річку, народився хлопчик Данилко.

      Тоді в Данилового діда вже не було стада, залишилися лише дві корівки – для скоромини, а решту худоби ватаги перегнали в колгоспну артіль на Веснярку, й старий Пилип вряди-годи вирушав на полонину за належною йому бербеничкою гуслянки й там цілоденно тинявся на пасовиськах, відшукував ту чи іншу свою корівчину й кликав до себе, корови ґазду впізнавали, підбігали до нього, брали в морди його рапаві пальці й смоктали, а дід припадав до їхніх лобів, пестив і ридма плакав.

      Про все це Данило дізнавався з розповідей матері, а в його власній дитячій пам’яті залишилася лише дідова пасіка, що вишикувалася довгою шерегою на царині під Маґурою.

      Та пасіка була окремим царством серед різнобарвного квітування гірських трав, і доступ до нього мав лишень дід Пилип – його одного допускав до себе дзвінкий бджолиний люд, що в цілоденній праці поміж зел і на медоносних липах, зумисне задля пасіки посаджених, поводився сумирно й не помічав чорнявого хлопчика, який у сонячну погоду вибігав з ґражди, стрімко долав Думський горб, однак, добираючись чим ближче

Скачать книгу