LITMIR.BIZ

      Кур’єром ВЧК відправив протоколи допиту і показання інформаторів. Стосовно запитання № 5: з Главою Директорії УНР Петлюрою Мідас зустрічався кілька разів. На згадку про Мідасового батька і перебування на Кубані Петлюра призначив його заступником начальника особистої охорони з присвоєнням звання осавула. Після того, як 2 грудня 1919 року штаб армії УНР і її головнокомандувач Петлюра здалися полякам і були інтерновані, перейшов з Українською комуністичною армією колишнього полковника Гайдамацької бригади УНР Волоха на бік Червоної армії. Звертаю увагу на зауваження Мідаса про те, що полковник Волох народився на Кубані. Прошу встановити місцеперебування Волоха Омеляна Івановича, якщо живий. Прошу повідомити про змогу і доцільність доставки Волоха в Херсонську ЧК для впізнання Мідаса.

      Херсон. 12 червня 1921 року. Слідча в’язниця. Камера особливого контролю

      – Живцем варимося. Живцем! Але ж як душевно було за царя-батюшки. Не в’язниця, а сад Едемський! З усіх херсонських в’язниць каторжна була раєм…

      – Ти, діду, у всіх херсонських в’язницях боки відлежував? – з усмішкою запитав Морячок, який через нестерпну задуху в камері навіть зняв свою добряче збляклу тільняшку.

      – Що було, те було, – закректав старий і, насилу вставши з тюремних нар, посунув у куток, де на столі стояв арештантський чайник.

      Переконавшись, що в ньому немає ні краплі води, він тяжко зітхнув і рушив до залізних дверей. Старий в’язень ніжно погладив давно не фарбовані двері й знову заохкав:

      – Охо-хо! Пам’ятають ці двері мене ще молодим і міцним. А зараз? Чуєш, милий чоловічку. До тебе звертаюся, Морячку. В тебе кулаки як цей чайник. Гримни ними об ці дверцята.

      – Геть, діду, здурів? Хочеш, щоб конвойні мені зуби порахували?

      – Не хочу. А водички прагну. Як у такій задусі без води? Та ти не бійся. Ніхто тебе не зачепить. Це я тобі кажу. А слово діда Калини дорогого коштує. Може, ти водички не хочеш?

      – Та хочу. Немає в них права спрагою арештантів морити.

      З останнім словом Морячок люто накинувся кулаками на двері. Дзвін від металевих дверей покотився по гучних коридорах і обернувся гуркотом пари чобіт. Брязнули засуви й з відчиненої годівниці блиснули, змінюючись, дві пари очей. Але, крім дурнуватої усмішки бородатого старого в’язня, нічого крамольного не виявили.

      – Чого тобі, Калино? – на диво добродушно запитав один із наглядачів.

      – Чи скоро рибчин суп[42]? – спокійно запитав дід.

      – Чи тобі не знати, Калино? – засміялися за дверима.

      – Ну то хоч потіште старого в’язня водицею. Тільки не тією, що з Дніпра, а тою… Самі знаєте.

      Один за одним клацнули два замки, і двері відчинилися. Поблажливо оглянувши вишикуваних за заведеним порядком біля нар арештантів, наглядач з вусами дореволюційного городового задоволено кивнув:

      – Молодці.

Скачать книгу