Мої Дікамерони - Юрiй Логвин

Скачать книгу

по всій долині річки.

      Звуки – незрозуміле ґелґотання та дзвінкі удари по м’ячу. То німці грають у волейбол. Німці в чорних трусах, а тіла мають рожеві, ніби поросячі. Там, де німці грають у волейбол, очерет скошено. Зарості очерету значно вище по течії. У тих далеких очеретах уже цієї осені ми сидітимемо три дні, ховаючись від поліцаїв. І врятуємося від «мандрівки» в Німеччину…

      Наша стежка повертає праворуч, і ми виходимо на луки. У кінці стежки починаються садки, хати й височенні осокори вулиці Чумацької.

      Ліворуч, на початку вулиці Чумацької, під височенним осокором стоїть добротний будинок. Ми в ньому винаймаємо куток. Господиня – Міля Василівна. У неї дочка, доросла тітонька. І в них, у Мілі Василівні й дочки, здоровенний котяра із превеликими цупкими вусами. Я йому таки підстриг вуса іржавими, але дуже гострими ножицями. Був великий рейвах. Здається, це й спричинило те, що нам довелося шукати новий притулок. Хоч то було вже пізніше.

      А зараз ми повернули праворуч і йдемо прямо. Не знаю, на що я задивився, але тільки зараз я бачу, що майже в кінці стежки стоять кілька німців з автоматами на грудях. Обабіч стежки в щедрій зелені застигла німецька танкетка. Для нас із бабусею це однаково страшний танк.

      Особливо жахливий вигляд німця в чорній формі. У нього і пілотка чорна, і навушники. Він наполовину, по пояс, висунувся з люка цього панцирного дива. Що було незвичного в самій танкетці, то це її колір. Не сіро-зелений із плямами та переливами, як інші німецькі машини й танки, а жовтаво-кремовий. Як тепер я розумію, камуфляж африканського походу Роммеля.

      Ми стежкою йдемо на німців.

      І ще було найдивніше, як я тепер мислю, що німці зійшли зі стежки й пропустили нас. Коли ми проминули їх, я почав озиратись. Та бабуся легенько шарпонула за руку, і прошелестіло над моєю головою: «Іді бистрєй!..»

      А от у Сорочинцях, коли бабуся Мінна, зі мною йдучи, зустріла знайому, проти нас ішло двоє поліцаїв у чорних каскетках. На чорних піджаках білі пов’язки. Старі жінки ледь встигли відступитись у куряву й реп’яхи. Поліцаї пройшли повз нас, навіть не зиркнувши в наш бік.

      Як я тепер розумію, ми з бабусею не цікавили ані німців, ані поліцаїв.

      У якій справі тоді повз нас прогупали добрими чоботами поліцаї, не можу ані сказати, ані уявити.

      А от що робили німці на лівому березі – зрозуміло. Вони охороняли той берег, щоб до річки не підкрались партизани й не лупонули по тих рожевих волейболістах.

      От такий собі пейзаж, хоч би його варто назвати стафажем. Тобто таким видом пейзажу, де відбувається якась подія за участю людей.

      А ось портрети з’явились пізніше, коли я намагався намалювати людей такими, як вони є. Хочу розповісти про портрет, що мені пощастило зробити через багато років після Миргорода. Моя остання студентська практика. Гасаю знаменитими трипільськими пагорбами. Прабатьківщина всього нашого землеробства. Адже ось у цих місцях шість тисяч (!) років тому почали засівати лани пшеницею. А в 1933-му влада забрала всю пшеницю до колоска, до зернини.

      Горби, груди й пагорби тут крутими

Скачать книгу