Собор Паризької Богоматері - Виктор Мари Гюго Бібліотека світової літератури

Скачать книгу

тьмяною патиною віків, завдяки якій період старості пам’ятників став періодом їхньої краси.

      Але хто скинув обидва ряди статуй? Хто спустошив ніші? Хто вирізав саме посередині центрального порталу цю недоладну нову стрілчасту арку? Хто насмілився вставити туди, поряд з арабесками Біскорнетта, оті позбавлені смаку важкі різьблені двері в стилі Людовіка XV? Люди, архітектори, художники наших часів.

      А всередині храму – хто повалив отого колоса, статую святого Христофора, уславлену серед статуй так само, як Великий зал Палацу правосуддя серед інших залів, як шпиляста дзвіниця Страсбурзького собору серед дзвіниць? А безліч статуй, що населяли весь простір між колонами нефа та хорів, уклінні, виструнчені, кінні, статуї чоловіків, жінок, дітей, королів, єпископів, військових; кам’яні, мармурові, золоті, срібні, мідні, навіть воскові, хто їх брутально вигнав з храму? Аж ніяк не час.

      А хто підмінив старовинний готичний вівтар, пишно заставлений раками, ковчежцями, великим мармуровим саркофагом, прикрашеним головами ангелів і хмарами, саркофагом, схожим на архітектурний взірець з церкви Валь-де-Грас або Дому інвалідів? Хто безглуздо вмурував цей громіздкий кам’яний анахронізм у карловінгську кам’яну підлогу роботи Еркандуса? Чи не Людовік XIV, що виконував заповіт Людовіка XIII?

      А хто вставив холодні білі шиби замість барвистих вітражів, які приваблювали захоплений погляд ваших батьків то до розети головного порталу, то до стрілчастих вікон вівтаря? Що сказав би який-небудь паламар XVI століття, побачивши цю жалюгідну жовту мазанину, якою наші вандали-архієпископи запаскудили свій собор? Він згадав би, що це була фарба, якою кат позначав будинки «затаврованих». Він згадав би Малий Бурбонський палац, теж увесь вимазаний у жовтий колір на знак зради конетабля, «такою яскравою жовтою фарбою, – як каже Соваль, – і так добре виготуваною, що навіть ціле століття не змогло її знебарвити». Той паламар подумав би, що святе місце осквернили, і втік би.

      А якщо ми, не спиняючи погляду на тисячах дрібних проявів варварства, піднімемося на самісінький дах Собору, то спитаємо себе: що зробили з цією невеличкою чарівною дзвіницею, яка спиралася на перетин трьох нефів, не менш тендітна й не менш смілива, ніж її сусід (теж зруйнований), шпиль Святої Каплиці? Вона впиналася в небо набагато глибше від веж – струнка, загострена, дзвінка, ажурна! Один архітектор «доброго смаку» 1787 року ампутував її і думав, що досить замаскувати рану широким свинцевим пластирем, схожим на покришку казана.

      Отак поводилися з чудовими взірцями мистецтва середньовіччя майже в кожній країні, особливо у Франції. На руїнах Собору можна розрізнити три види пошкоджень, і всі три різною мірою порушують його цілість: насамперед час непомітно там і тут пощербив і вкрив іржею всю поверхню будівлі; згодом на собор безладно ринули сліпі й люті за своєю природою політичні та релігійні заколоти, що роздерли багаті шати його скульптур і різьблень, повибивали розети, розірвали намисто з арабесок і статуеток,

Скачать книгу