LITMIR.BIZ

Скачать книгу

тиша. Гренгуар колупав ножем стіл, дівчина всміхалась і наче дивилася на щось крізь стіну. Раптом ледь чутно заспівала:

      Quando las pintadas aves

      Mudas estan, у la tierra…[45]

      І, несподівано урвавши пісню, почала гладити Джалі.

      – Яка гарненька тваринка, – промовив Гренгуар.

      – Це моя сестричка, – відповіла дівчина.

      – Чому вас звуть Есмеральдою?[46] – спитав поет.

      – Не знаю.

      – А все ж таки?

      Циганка дістала з-за пазухи невеличку овальну ладанку, що висіла у неї на шиї на ланцюжку із зерняток лаврового дерева і сильно пахла камфорою. Ладанка була обтягнута зеленим шовком, а посередині виднілося зелене скельце, схоже на смарагд.

      – Може, через це, – сказала дівчина.

      Гренгуар хотів був узяти ладанку. Есмеральда відсахнулася:

      – Не чіпайте! Це амулет. Або ви пошкодите чарам, або вони вам.

      Цікавість поета розпалювалась дедалі дужче.

      – Хто вам дав її?

      Вона притулила палець до уст і сховала амулет на грудях. Гренгуар спробував знову щось спитати, але дівчина відповіла неохоче.

      – Що означає слово «Есмеральда»?

      – Не знаю.

      – А якою це мовою?

      – Мабуть, циганською.

      – Я так і думав, – промовив Гренгуар. – Ви не з Франції?

      – Не знаю.

      – Батьки є?

      У відповідь вона заспівала на мотив старовинної пісні:

      Мій батько – наче птах,

      Мов пташка – моя мати.

      Я вмію без човна перепливати,

      Я без човна пливу в річках.

      Мов пташка – моя мати,

      Мій батько – наче птах.

      – Ну, гаразд, – озвався Гренгуар. – А скільки вам було років, коли ви приїхали до Франції?

      – Я була зовсім маленька.

      – А до Парижа?

      – Торік. Коли ми входили в Папські ворота, над нами пролетіла очеретянка, – це було наприкінці серпня, – і я сказала собі: зима буде сувора.

      – Так воно й було, – сказав Гренгуар, зрадівши, що нарешті розмова зав’язалась. – Я всю зиму хукав на пальці. То ви віщунка?

      Вона знову почала відповідати лаконічно:

      – Ні.

      – А той чоловік, якого ви звете циганським князем, це вождь вашого племені?

      – Так.

      – Це ж він пошлюбив нас, – несміливо зауважив поет.

      Циганка скорчила свою звичайну гримаску:

      – Я навіть не знаю, як тебе звати.

      – Як мене звати? Прошу: П’єр Гренгуар.

      – Я знаю красивіше ім’я, – сказала вона.

      – Вреднюка! – мовив поет. – Але нічого, я не сердитимусь. Послухайте, може, ви мене полюбите, пізнавши краще. А потім, ви так довірливо розповіли мені свою історію, що я не можу залишитися в боргу. Отже, ви вже знаєте, що мене звуть П’єр Гренгуар. Я син сільського нотаря з Гонесса. Мого батька повісили бургундці, а матір зарізали пікардійці під час облоги Парижа, двадцять років тому. В шість років я став сиротою, і підошвою для моїх черевиків була тільки бруківка Парижа. Не знаю, як я прожив від шести до шістнадцяти

Скачать книгу