ТОП просматриваемых книг сайта:
Собор Паризької Богоматері. Виктор Мари Гюго
Читать онлайн.Название Собор Паризької Богоматері
Год выпуска 1831
isbn
Автор произведения Виктор Мари Гюго
Жанр Исторические любовные романы
Серия Бібліотека світової літератури
Издательство OMIKO
Свічка з жовтого воску освітлювала цю сцену ненажерливості та мрійливості.
Втамувавши голод, Гренгуар відчув деякий сором, бо на столі залишилося тільки одне яблуко.
– А ви не хочете їсти, панно Есмеральдо?
Дівчина заперечливо похитала головою і задумливо глянула на склепіння комірчини.
«Що там її зацікавило? – подумав Гренгуар, теж глянувши туди, куди й вона дивилася. – Не може бути, щоб її увагу привертала гримаса кам’яного карлика, вирізьбленого в центрі склепіння. Хай йому чорт! З ним я ще можу позмагатися».
Він гукнув:
– Панночко!
Вона, здавалося, не чула.
Він повторив голосніше:
– Панно Есмеральдо!
Марно, її думки витали десь далеко, і голос Гренгуара був безсилий привернути їх. На щастя, втрутилася кізка, яка тихенько смикала свою господиню за рукав.
– Що тобі, Джалі? – жваво спитала циганка, ніби прокинувшись.
– Вона голодна, – сказав Гренгуар, зрадівши нагоді почати розмову.
Есмеральда накришила хліб, і кізка почала їсти з її долоні.
Гренгуар не дав дівчині знову поринути в мрії. Зважився на делікатне питання:
– То ви не хочете, щоб я був вашим чоловіком?
Дівчина пильно подивилася на нього й сказала:
– Ні!
– А коханцем? – знову спитав Гренгуар.
Вона зробила гримаску й відповіла:
– Ні!
– А другом? – наполягав поет.
Вона пильно глянула на нього і, хвилину подумавши, промовила:
– Можливо.
Це «можливо», таке дороге для філософа, підбадьорило Гренгуара.
– А ви знаєте, що таке дружба? – спитав він.
– Знаю, – відповіла циганка. – Це означає бути братом і сестрою; це дві душі, які стикаються, не зливаючись, це два пальці однієї руки.
– А кохання? – спитав Гренгуар.
– О! Кохання! – мовила вона, і голос її затремтів, а очі заблищали. – Це коли двоє стали чимось єдиним. Коли чоловік і жінка зливаються в одного ангела. Це щось небесне!
І обличчя вуличної танцівниці засяяло дивовижною красою, яка, здавалося Гренгуарові, цілком відповідала майже східній екзальтованості її слів, і глибоко вразило його. Рожеві й чисті уста дівчини всміхалися, чоло, непорочне і ясне, час від часу затуманювалось думками, як дзеркало від подиху, а з-під довгих чорних опущених вій випромінювалося якесь невловне світло, що надавало всім її рисам тієї ідеальної ніжності, яку Рафаель згодом відтворив у містичному злитті дівочої цноти, материнства й божественності.
– Яким же треба бути, щоб вам сподобатися? – вів далі Гренгуар.
– Треба бути мужчиною.
– А я? – спитав Гренгуар. – Хто ж я такий?
– У мужчини на голові шолом, у руці – меч, на закаблуках