LITMIR.BIZ

      – Я сам питав у себе: чому я опинився там?

      Відповідей сто… Але головна – ось у цих віршах, не запам’ятав лише, чиї вони. Може, хтось із наших хлопців склав?

      Заздрив колегам, котрі побували в Афганістані: у них накопичився величезний досвід. Де в мирному житті його набратись? Я – хірург… Позаду було вже десять років роботи хірургом у міській лікарні великого міста, але прийшов перший транспорт із пораненими, і я мало не збожеволів. Рук немає, ніг немає, лежить обрубок, що дихає. У садистських фільмах такого не побачиш. Робив там операції, про які в Союзі тільки мріяти можна. Молоді медсестри не витримували. То плаче так, що заїкатись починає, то регочеться. Одна стояла і весь час посміхалась. Їх відправляли додому.

      Людина помирає зовсім не так, як у кіно. Не за Станіславським людина вмирає. Поцілила куля в голову – змахнула руками і впала. А насправді: влучила куля в голову, мізки летять, а вона за ними біжить, може півкілометра бігти і їх ловити. Це поза межами. Вона біжить, поки не настане фізіологічна смерть. Легше було б застрелити, ніж дивитись і чути, як вона схлипує чи лежить і просить смерті як порятунку. Якщо ще лишились якісь сили. Інша лежить, до неї підкрадається страх… Серце починає стукотіти. Кричить, кличе… Перевіриш… Заспокоїш… А мозок чекає моменту, коли людина розслабиться… Не встигнеш відійти від ліжка – хлопчини немає. А щойно був…