У війни не жіноче обличчя - Светлана Алексиевич Зарубіжні авторські зібрання

Скачать книгу

фронт».

      Привезли мене до Козловки – неподалік від Рославля, притулили на лавку, сиджу, тримаюся чимдуж, щоб не впасти, чую ніби уві сні:

      – Ця?

      – Так, – сказав фельдшер.

      – Ведіть до їдальні. Спочатку нагодуйте.

      І ось я в ліжку. Ви можете зрозуміти, як це, не на землі біля багаття, не у плащ-наметі під деревом, а в госпіталі, в теплі.

      На простирадлі. Сім днів я не прокидалася. Розповідали: сестри будили і годували мене, а я не пам’ятаю. А коли за сім днів прокинулася сама, прийшов лікар, оглянув і сказав:

      – Організм міцний, впорається.

      І я знову провалилася в сон.

      …На фронті відразу потрапила зі своєю частиною в оточення. Норма харчування – два сухарі на день. Ховати вбитих бракувало часу, їх просто засипали піском. Обличчя закривали пілоткою… «Якщо виживемо, – сказав командир, – відправлю тебе в тил. Я раніше гадав, що жінка тут і двох днів не витримає. Як уявлю свою дружину…» Я розплакалася з образи, мені то було гірше смерті – сидіти в такий час у тилу. Розумом і серцем я витримувала, я не витримувала фізично. Фізичні навантаження… Пам’ятаю, як тягали набої на собі, тягали гармати по багнюці, найпаче на Україні, така важка земля після дощу або навесні, вона наче тісто. Навіть ось викопати братську могилу і поховати товаришів, коли ми всі три доби не спали… навіть те важко. Уже не плакали, щоб плакати, теж потрібні сили, а хотілося спати. Спати і спати.

      На посту я ходила не зупиняючись сюди-туди і вірші вголос читала. Деякі дівчата пісні співали, щоб не впасти і не заснути…»

      Валентина Павлівна Максимчук,

      зенітниця

      «Вивозили поранених із Мінська… Я йшла на високих підборах, соромилася, що мала на зріст. Підбор один зламався, а тут кричать: «Десант!» І я босоніж біжу, а черевички в руці, шкода, дуже гарні черевички.

      Коли нас оточили і бачимо, що не вирвемося, то ми з санітаркою Дашею піднялися з канави, вже не ховаємося, стоїмо на повний зріст: нехай краще голови набоєм зірве, ніж вони візьмуть нас у полон, будуть знущатися. Поранені, хто міг встати, теж повставали…

      Коли я побачила першого фашистського солдата, я не в змозі була слова вимовити, мову відібрало. А вони йдуть молоді, веселі й усміхаються. І хоч би де вони зупинилися, хоч би де побачили колонку чи колодязь, починали митися. Рукава у них завжди закасані. Миються, миються… Кров навколо, галас, а вони миються, миються… І така ненависть охоплювала… Я прийшла додому, я дві блузки поміняла. Так усе всередині протестувало проти того, що вони тут. Я не могла спати ночами. Я-а-а-ак?! А сусідку нашу, тітку Клаву, паралізувало, щойно вона побачила, як вони ступають по нашій землі. У неї вдома… Вона невдовзі померла, бо цього не подужала…»

      Марія Василівна Жлоба,

      підпільниця

      «Німці в’їхали до села… На великих чорних мотоциклах… Я пильно вдивлялася в них: вони були молоді, веселі. Завжди сміялися. Вони реготали! Серце зупинялося, що вони тут, на твоїй землі,

Скачать книгу