У війни не жіноче обличчя - Светлана Алексиевич Зарубіжні авторські зібрання

Скачать книгу

з металевими підковами на весь каблук і на носках. У роті за своїм зростом і комплекцією я була найменшою, зріст сто п’ятдесят три сантиметри, взуття тридцять п’ятого розміру, і, звичайно, військова промисловість такі мізерні розміри не шила, а тим паче Америка нам їх не постачала. Мені дісталися черевики сорок другого розміру, взувала і знімала їх, не розшнуровуючи, і такі вони важкі, що я ходила і тягла ноги по землі. Від мого стройового кроку з кам’яної бруківки викрещувалися іскри, і ходьба була подібною до чого завгодно, але не до стройового кроку. Моторошно згадати, яким жахливим був перший марш. Я була готова на подвиг, але не була готова замість тридцять п’ятого взуватися в сорок другий розмір. Це так важко і так негарно! Так негарно!

      Командир побачив, як я йду, викликав зі строю:

      – Смирнова, як ти ходиш стройовим? Що, тебе не вчили? Чому ти не піднімаєш ноги? Оголошую три наряди поза чергою…

      Я відповіла:

      – Так, товаришу старший лейтенант, три наряди поза чергою! – Повернулася, щоб іти, і впала. Випала з черевиків… Ноги були до крові стерті…

      Тоді й з’ясувалося, що ходити я вже не в змозі. Ротному шевцю Паршину дали наказ зшити мені зі старого плащ-намету чоботи тридцять п’ятого розміру…»

      Нонна Олександрівна Смирнова,

      рядова, зенітниця

      «А скільки траплялося кумедного…

      Дисципліна, статути, відзнаки – уся та військова премудрість не давалася відразу. Стоїмо, охороняємо літаки. А в статуті сказано, якщо хто йде, треба затримувати: «Стій, хто йде?» Подружка моя побачила командира полку і гукає: «Стійте, хто йде? Вибачайте, але я стрілятиму!» Уявіть собі. Вона гукає до нього: «Вибачайте, але я стрілятиму!» Вибачайте… Ха-ха-ха…»

      Антоніна Григорівна Бондарева,

      гвардії лейтенант, старший льотчик

      «Дівчата приїхали до училища з довгими косами… Із зачісками… У мене теж коси, викладені навкруг голови… А як їх промити? Сушити де? Щойно ви їх помили, як тут тривога, вам треба бігти. Наш командир Марина Раскова звеліла всім коси зістригти. Дівчата стригли і плакали. А Ліля Литвяк, яка згодом стала прославленою льотчицею, ніяк не хотіла зі своєю косою розлучатися.

      Я йду до Раскової:

      – Товаришу командир, ваш наказ виконаний, лише Литвяк відмовилася.

      Марина Раскова, попри жіночу м’якість, була дуже суворим командиром. Вона мене вирядила:

      – Який ти парторг, якщо не можеш домогтися виконання наказу! Кругом, кроком руш!

      Сукні, черевички на підборах… Як нам шкода їх, у мішечки поховали. Удень у чоботях, а ввечері хоч трошки в черевичках перед дзеркалом. Раскова побачила – і за кілька днів наказ: весь жіночий одяг відправити додому поштою. Отак! Але ж новий літак ми вивчили за півроку замість двох років, як то було б у мирний час.

      За перші ж дні тренувань загинули два екіпажі. Поставили чотири труни. Усі три полки, усі ми ридма ридали.

      Виступила Раскова:

      – Подруги, витріть сльози. Це перші наші втрати. Їх буде багато. Тримайте своє серце в

Скачать книгу