У війни не жіноче обличчя - Светлана Алексиевич Зарубіжні авторські зібрання

Скачать книгу

вони всі на мене як накинуться… Як заревуть…

      Тепер я живу в Криму… У нас усе потопає у квітах, я щодня дивлюся з вікна на море, а в душі неймовірний біль, у мене досі не жіноче обличчя. Я часто плачу, я щодня стогну. Щодня у своїх спогадах…»

      Ксенія Сергіївна Осадчева,

      рядова, сестра-господиня

      Про запах страху і валізи цукерок

      «Я йшла на фронт… Був чудовий день. Світле повітря і дрібний-дрібний дощик. Так гарно! Вийшла вранці, стою: невже я ніколи сюди не повернуся? Не побачу нашого садка… Нашої вулиці… Мама плакала, схопить мене – і не відпускає. Я вже піду, вона наздожене, обійме – і не пускає…»

      Ольга Митрофанівна Ружницька,

      медсестра

      «Умирати… Умирати я не боялася. Молодість, напевно, або ще щось… Навколо смерть, завжди смерть поряд, а я про неї не думала. Ми про неї не говорили. Вона кружляла-кружляла десь близько, але все мимо. Якось уночі розвідку боєм на ділянці нашого полку вела ціла рота. На світанку вона відійшла, а з нейтральної смуги почувся стогін. Залишився поранений. «Не ходи, уб’ють, – не пускали мене бійці, – бачиш, уже світає».

      Але не послухалася, поповзла. Знайшла пораненого, тягла його вісім годин, прив’язавши ременем за руку. Притягла живого. Командир дізнався, оголосив зопалу п’ять діб арешту за самовільну відлучку. А заступник командира полку відреагував по-іншому: «Заслуговує нагороди».

      У дев’ятнадцять років я отримала медаль «За відвагу». У дев’ятнадцять років посивіла. У дев’ятнадцять років в останньому бою були прострелені легені, ще одна куля пройшла між двох хребців. Паралізувало ноги… І мене вважали убитою…

      У дев’ятнадцять років… У мене онука тепер така. Дивлюся на неї – і не вірю. Дитина!

      Коли я приїхала додому з фронту, сестра показала мені похоронку… Мене поховали…»

      Надія Василівна Анісімова,

      санінструктор кулеметної роти

      «Мами своєї я не пам’ятаю… У пам’яті залишилися тільки невиразні тіні… Обриси… Чи то її обличчя, чи то її постава, коли вона нахилялася наді мною. Була близько. Так мені потім здавалося. Коли мами не стало, мені було три роки. Батько служив на Далекому Сході, кадровий військовий. Навчив мене кататися на коні. Це було найсильніше враження дитинства. Батько не хотів, щоб я виросла тендітною панночкою.

      У Ленінграді – там я себе пам’ятаю з п’яти років – жила з тіткою. А тітка моя за часів російсько-японської війни була сестрою-жалібницею. Я її любила, як маму…

      Якою я була в дитинстві? На спір стрибала з другого поверху школи. Мені подобався футбол, завжди була воротарем у хлопчаків. Почалася фінська війна, без кінця тікала на фінську війну. А в сорок першому саме закінчила сім класів і встигла віддати документи до технікуму. Тітка плаче: «Війна!», а я зраділа, що піду на фронт, воюватиму. Хіба я знала, яка та кров?

      Сформувалася перша гвардійська дивізія народного ополчення, і нас, кількох дівчат, взяли до медсанбату.

      Зателефонувала

Скачать книгу