LITMIR.BIZ

Скачать книгу

роду, але ж батько не визнає її за свою дитину. Тож навіщо нам її тримати під замком? Це ж велике щастя, що така впливова людина нею захопилася… Хтозна, може, саме для цього їй судилося потрапити в ці краї? А яка користь буде з того, якщо нам вдасться втекти з нею?… Тайфу-но ґен не звик до поразок і, як розгнівається, то хтозна-що вчинить», – лякали молодші сини годувальницю і сестер.

      Годувальниця впала в розпач, а її старший син, Буґо-но суке, заявив: «Е ні, це нікуди не годиться! Про таке одруження не може бути й мови! Не слід забувати про батьків заповіт. Нам треба щось придумати й відвезти нашу панночку до столиці». Заголосили й дочки годувальниці: «Її бідна мати бозна-де блукає, але ми все ж сподівалися, що натомість її дочці пощастить знайти собі гідну пару… А так, вийшовши заміж за провінціала, вона зовсім пропаде…»

      Тим часом Тайфу-но ґен, ні про що не здогадуючись, переконаний у власній могутності, не переставав посилати панночці листи, написані непоганим почерком на кольоровому китайському папері, просоченому пахощами. Думав, що пише вельми вишукано, а насправді і в доборі слів залишався провінціалом. Незабаром він особисто з’явився у домі годувальниці в супроводі одного з її синів. Хоча цей високий, огрядної статури чоловік років тридцяти й не був осоружним, але, – можливо, виною тому була упередженість годувальниці, – справляв неприємне враження і відлякував своїми грубими манерами. Тайфу-но ґен мав здоровий колір обличчя і різкий, хриплуватий голос, яким вимовляв щось дуже нерозбірливе. Зазвичай залицяння під прикриттям темряви називають «нічним приповзанням», але навряд чи ця назва стосувалася залицянь Тайфу-но ґена, бо він завітав у їхній будинок у весняних сутінках, охоплений хвилюванням, яке було б набагато доречніше «осінніми сумними вечорами»[38].

      Щоб не образити відвідувача, названа бабуся вирішила прийняти його сама. «Оскільки ваш покійний чоловік був справді прекрасною, достойною людиною, – сказав Тайфу-но ґен, – то я завжди хотів з ним познайомитися, але, на нещастя, він покинув нас раніше, ніж я встиг відкрити йому свою душу. І от тепер, сповнений бажання прислужитися його нащадкам, я наважився прийти сюди. Я добре розумію, що просити руку вашої внучки – це надто велика честь для мене… Але вона займе найвище місце в моєму домі й я носитиму її на руках. А ваше небажання піти мені назустріч я пояснюю лише тим, що до вас певно дійшли чутки про мої зв’язки з багатьма не надто порядними жінками. Та чому ви гадаєте, що я ставитимуся до неї, як до інших? Можу запевнити вас, що я поважатиму її не менше, ніж імператрицю…» Хоч як улесливо він умовляв годувальницю, але вона відповіла: «О, звичайно, для нас велике щастя почути такі ваші слова, але є одна прикра річ, яка тяжіє над нею від попереднього народження, і вона, сердешна, часто крадькома плаче, тремтячи від самої думки, що хто-небудь її побачить… Просто в мене серце розривається від жалю…» «Вам нема чого турбуватися. Навіть якщо вона сліпа або кривонога, я зцілю її.

Скачать книгу