LITMIR.BIZ

Скачать книгу

О, якби вона все це бачила!.. Якби була жива… Тоді й нам не довелося їхати з її дочкою в таку глушину…» – і, сумуючи за столицею, заздрили хвилям, що котилися назад[33]. А коли й веслярі заспівали грубими голосами: «О, як сумно, сумно, що ми вже опинилися в такій далечині…»[34] – дочки, сидячи одна навпроти одної, заплакали.

      «Мабуть, і веслярі

      За кимось тужать,

      Бо чути, як лине

      Над затокою Осіма

      Тужливий їхній спів…

      У морі загубившись,

      Не знаємо, звідки пливемо,

      Куди прямуємо,

      І, сповнені горя, де її матір,

      Шукати маємо?» —

      згадуючи про гірку розлуку[35] зі столицею, вони одна одній виповідали у піснях свій смуток. А пропливаючи повз мис Кане, мимоволі шепотіли: «…ніколи не забуду…»[36]. Коли ж прибули на місце, заплакали від жахливої думки, що опинилися так далеко від столиці. А після того почалися дні й ночі, віддані турботам про виховання дівчинки-сироти. Іноді годувальниці снилася Юґао, незмінно в супроводі якоїсь жінки, дуже на неї схожої. Від такого сну годувальниця прокидалася з важким тягарем на серці й навіть потім нездужала. Внаслідок цього вона нарешті дійшла сумного висновку, що, напевне, Юґао вже немає на цьому світі.

      А тим часом, коли скінчився термін перебування Дадзай-но сьоні в Цукусі, він хотів повертатися в столицю, та оскільки відстань до неї була неблизька, а сам він був не дуже впливовим і багатим, то переїзд все відкладав і відкладав, аж поки тяжко не захворів і не відчув, що смерть недалеко. Юна дівчинка, дочка Юґао, якій на той час вже виповнилося десять років, була настільки дивовижно вродливою, що, дивлячись на неї, Дадзай-но сьоні занепокоївся: «Якщо мене не стане, то як вона житиме в цьому світі? Що з нею буде? Невже поневірятиметься? Оскільки їй не годиться рости в такій глушині, то я сподівався якомога швидше перевезти її до столиці і повідомити про неї батька, щоб потім спостерігати за її долею віддалік. Мені здавалося, що в столиці є багато можливостей, щоб не турбуватися про її майбутнє. Хоча я і готувався до від’їзду, але, видно, доведеться мені померти тут». Звертаючись до своїх трьох синів, Дадзай-но сьоні заповів: «Постарайтеся якомога скоріше перевезти юну дівчинку в столицю, а про інші свої синівські обов’язки переді мною не думайте». Нікому за межами родини він не відкривав таємниці її походження і, видаючи дівчинку за свою внучку, що з якихось причин узяв під свою опіку, дбайливо виховував, остерігаючись сторонніх очей, але його смерть усе різко ускладнила. Його сім’я хотіла прискорити від’їзд дівчини до столиці, але цьому перешкодило чимало недоброзичливців покійного. Тим часом, поки дрібні людські капості не припинялися, минали роки, і дівчина виросла навіть гарнішою від матері й водночас благородною, як її батько[37]. Її приваблива зовнішність і лагідна вдача були неперевершеними.

      Чутка про красу внучки Дадзай-но сьоні розійшлася

Скачать книгу