LITMIR.BIZ

Скачать книгу

ізгоя з біженця-від-себе (себто, всього, що в ньому визросло за першу та кращу половину життя), дияспорника у вічному екзилі, елліна серед варварів (дехто може слушно уподобати «барбарів») у розсіянні власних векторів та вимірів репрезентації постмодернового мультиверсу складності та мінливості. Чого саме? Може, себе; а може – світу, ревних ідолів чеснот та вибагливих символів віри од жаданого Клюбу. Тоді (як от і ниньки!) він ще не намислив, куди й навіщо тіка… Та головне – набір зручних слів, запозичених з модних дискурсів: такі не годні схибити, еге ж? Хоч тобі дорога дальняя, а хоч – казенний дім. «Би лиш не так, лиш – не з отими!»

      Модератор Вуйків-Бойчишен (що в російськомовній школі, здається, починав Бойчишиним, а втім оті відомості легко можуть виявитись провокацією чи правдою ницою й нижчого щаблю) терпляче дослуховував деталі того, як він «навіть не розуміє, аж наскільки» доповідач «не розумів та й досі не розуміє». Коли ж на жарт було звести або залегко (а тому наче й не зовсім шляхетно), або ж заважко емоційно (і відтак морально ризиковано), було чути, як кремезніла його й без того штучнувата, спуд/л/отавська вимова, час від часу акцентуючи різницю між твердим та м’яким «ч» у південно-західній місцині, що їй – на відміну від центральних чи вкрай-західних (конвертованих Корінізацією та романтикою реконструювання до перших) то не вельми є властиве чи притаманно-імманентне.

      Отак він учиняв у відповідь на самопрочин від екс-східняка щодо того, наскільки ж той-бо є східняк, а візаві натомість – западенець. Мабуть, із боку то нагадувало, як «тролі та хом’ячки» свідомісного руху часів не таких віддалених, реагуючи на ворожу тональність навіть вишукано галичанського доробку, радо накидалась із блефуватими остракізмами, інсинуючи те, наскільки ж дописувач є, мовляв, чужий та довірливий до «он-лайна перекладацького». Іншим варіантом бували зіткнення на ширших майданчиках форумів провідних видань, де подібні іннуендос висловлювались на адресу позаклубників та їхньої нескінченно нерідної мови (так наче ті вдавали з себе земляків), причому з боку тролів, що підозріло підкреслено нагадували про свою нативність, часто-густо перенасичуючи мову ідіомами чи контекстно-телевізійним сленгом, зловживаючи блефом шіболефу. Та коли рідні усталені вирази клацають по вухах, видаючись екзотичнішими за окупантську альтернативу, – чи може направду йтися за рідноспадковість?

      Аж діючи так, здавалося, все робиться, аби спростувати власне відстоювану тезу; зокрема нуль-гіпотезу про начебто натуральність received-акценту (модераторського, тролячого), котрим репрезентує не стільки витік-зв’язність, скільки периферію-еклектику. А радше – анекдоти про «ідеал», ейдос-апокрифи, автентику, з котрою давно всі втратили зв'язок і тому довільно кожному самозванцеві є судити про все те, для чого живого мірила не успадковано.

      І відтак кожен інтеліґєнтський акцент – чи то полонізований, чи то силувано, чинено-канадиянізований, а частіше – природньо зрусифікований, та однаково інтранзиґєнтський –

Скачать книгу