Кобзар - Тарас Шевченко

Скачать книгу

кума

      І привела до господи.

      Не побачив Хома.

      Хомо, в хаті

      Ляжем спати.

      Хоми дома нема.

      Тряси ж тебе трясця, Хомо!

      Я не ляжу спати дома,

      А до кума

      До Наума

      Піду в клуню на солому.

      Ануте, напилась!

      Наша, наша придалась!

      Червоніє хвартушина:

      Роду чесного дитина».

      Отак ордою йшли придани,

      Співали п'яні; а Мар'яна

      Крізь тин дивилася на те.

      Не додивилася, упала

      І тяжко, тяжко заридала.

      Таке-то лихо, і за те,

      Що щиро любить. Тяжко, діти,

      Вік одинокому прожить,

      А ще гірше, мої квіти,

      Нерівню в світі полюбить.

      Дивіться на мене: я виплакав очі.

      Мені їх не шкода, мені їх не жаль.

      Ні на що дивиться: ті очі дівочі…

      Що колись… колись-то… Думи та печаль,

      А більше нічого не мав я й не маю,

      А з грішми такими тяжко в світі жить.

      Під тином ночую, з вітром розмовляю,

      Соромляться люди у хату пустить

      І привітать словом старого каліку.

      Укороти, боже, молодого віку

      Тому, хто не має талану любить.

      Легше, мої любі, покриться землею,

      Ніж бачить, як другий, багатий, старий,

      Цілує за гроші, вінчається з нею…

      О боже! мій боже! волею своєю

      Розбий моє тіло і душу розбий».

      Заридав кобзар, заплакав

      Сліпими очима.

      Дивувалися дівчата:

      Вже смерть за плечима,

      А він, сліпий, сивоусий,

      Про колишнє плаче.

      Не дивуйтеся, дівчата,

      На старі козачі

      Щирі сльози. То не роса

      Вранці при дорозі

      На спориші і не ваші

      Дуже дрібні сльози.

      Наплакався. Струни рвані

      Три перебирає.

      «Аж до вечора Мар'яна

      У темному гаю

      Проплакала; прийшов Петрусь,

      Вона розказала

      Все, що чула од матері

      І що сама знала,І не втерпіла, сказала,

      Як п'яні придани

      Йшли по улиці, співали.

      «Мар'яно, Мар'яно!

      Чом ти не убога! чом я не багатий!

      Чом у мене коней вороних нема?

      Не питала б мати, де ходиш гуляти,

      З ким коли стояла. Питала б сама,

      Сама свого серця; дала б йому волю

      Любить, кого знає. Я б тебе сховав

      Далеко! далеко! щоб ніхто не знав,

      Щоб ніхто не бачив, де витає доля,

      Моя доля, моє щастя,

      Ти, моя Мар'яно.

      Чом не ти в сірій свитині,

      Чом я не в жупані?»

      А Мар'яна, як дитина

      Без матері, плаче.

      Петро стоїть коло неї,

      Нічого не бачить —

      Тілько сльози Мар'янині;

      А сльози дівочі

      І серед дня лихо роблять.

      А що ж серед ночі?

      «Не плач, серце, єсть у мене

      І сила, і воля,

      Люби мене, моє серце,

      Найду свою долю.

      За високими горами,

      За широкими степами,

      На чужому полі,

      По волі-неволі

      Найду

Скачать книгу