Кобзар - Тарас Шевченко

Скачать книгу

ким говорить!

      Сини мої любі, мої чорноброві!

      Де ви поховались? Крові мені, крові!

      Шляхетської крові, бо хочеться пить,

      Хочеться дивитись, як вона чорніє,

      Хочеться напитись… Чом вітер не віє,

      Ляхів не навіє?.. Тяжко мені жить!

      Тяжко мені плакать! Праведнії зорі!

      Сховайтесь за хмару: я вас не займав,

      Я дітей зарізав!.. Горе мені, горе!

      Де я прихилюся?»

      Так Ґонта кричав,

      По Умані бігав. А серед базару,

      В крові, гайдамаки ставили столи;

      Де що запопали, страви нанесли

      І сіли вечерять. Остатняя кара,

      Остатня вечеря! «Гуляйте, сини!

      Пийте, поки п'ється, бийте, поки б'ється! —

      Залізняк гукає,

      – Ану, навісний,

      Ушквар нам що-небудь, нехай земля гнеться,

      Нехай погуляють мої козаки!»

      І кобзар ушкварив:

      «А мій батько орандар, Чоботар;

      Моя мати пряха

      Та сваха;

      Брати мої, соколи,

      Привели І корову із діброви,

      І намиста нанесли.

      А я собі Христя

      В намисті,

      А на лиштві листя

      Та листя,

      І чоботи, і підкови.

      Вийду вранці до корови,

      Я корову напою,

      Подою,

      З парубками постою,

      Постою». «Ой гоп по вечері,

      Замикайте, діти, двері,

      А ти, стара, не журись

      Та до мене пригорнись!»

      Всі гуляють. А де ж Ґонта?

      Чом він не гуляє?

      Чому не п'є з козаками?

      Чому не співає?

      Нема його; тепер йому,

      Мабуть, не до неї,

      Не до співи.

      А хто такий

      У чорній киреї

      Через базар переходить?

      Став; розрива купу

      Ляхів мертвих: шука когось.

      Нагнувся, два трупи

      Невеликих взяв на плечі

      І, позад базару,

      Через мертвих переступа,

      Криється в пожарі За костьолом.

      Хто ж це такий? Ґонта, горем битий,

      Несе дітей поховати,

      Землею накрити,

      Щоб козацьке мале тіло

      Собаки не їли. І темними улицями,

      Де менше горіло,

      Поніс Ґонта дітей своїх,

      Щоб ніхто не бачив,

      Де він синів поховає

      І як Ґонта плаче.

      Виніс в поле, геть од шляху,

      Свячений виймає

      І свяченим копа яму.

      А Умань палає,

      Світить Ґонті до роботи

      І на дітей світить.

      Неначе сплять одягнені.

      Чого ж страшні діти?

      Чого Ґонта ніби краде

      Або скарб ховає?

      Аж труситься. Із Умані

      Де-де чуть – гукають

      Товариші-гайдамаки;

      Ґонта мов не чує,

      Синам хату серед степу

      Глибоку будує.

      Та й збудував. Бере синів,

      Кладе в темну хату

      Й не дивиться, ніби чує:

      «Ми не ляхи, тату!»

      Поклав обох; із кишені

      Китайку виймає;

      Поцілував мертвих в очі,

      Хрестить, накриває

      Червоною китайкою

      Голови

Скачать книгу