Кобзар - Тарас Шевченко

Скачать книгу

забавляє,

      Гне стан гнучкий, розгинає,

      На сонечку гріє.

      Мати дивиться на неї,

      Од злості німіє;

      То жовтіє, то синіє;

      Розхристана, боса,

      З роту піна; мов скажена,

      Рве на собі коси.

      Кинулася до Ганнусі

      І в коси впилася.

      «Мамо! мамо! що ти робиш?»

      Хвиля роздалася,

      Закипіла, застогнала —

      І обох покрила.

      Рибалонька кучерявий

      З усієї сили

      Кинувсь в воду; пливе, синю

      Хвилю роздирає,

      Пливе, пливе… от-от доплив!

      Пірнув, виринає —

      І утоплену Ганнусю

      На берег виносить,

      Із рук матері закляклих

      Вириває коси.

      «Серце моє! доле моя!

      Розкрий карі очі!

      Подивися, усміхнися!

      Не хочеш? не хочеш!»

      Плаче, пада коло неї,

      Розкрива, цілує

      Мертві очі. «Подивися!..

      Не чує, не чує!»

      Лежить собі на пісочку,

      Білі рученята

      Розкидала; а за нею

      Стара люта мати:

      Очі вивело із лоба

      Од страшної муки;

      Втеребила в пісок жовтий

      Старі сині руки.

      Довго плакав рибалонька:

      «Нема в мене роду,

      Нема долі на сім світі,

      Ходім жити в воду!»

      Підняв її, поціловав…

      Хвиля застогнала,

      Розкрилася, закрилася —

      І сліду не стало…

      З того часу ставок чистий

      Заріс осокою;

      Не купаються дівчата,

      Обходять горою;

      Як угледять, то хрестяться

      І зовуть заклятим…

      Сумно-сумно кругом його…

      А вночі, дівчата,

      Випливає з води мати,

      Сяде по тім боці;

      Страшна, синя, розхристана

      І в мокрій сорочці,

      Мовчки дивиться на сей бік,

      Рве на собі коси…

      А тим часом синя хвиля

      Ганнусю виносить.

      Голісінька, стрепенеться,

      Сяде на пісочку…

      І рибалка випливає,

      Несе на сорочку

      Баговиння зеленого;

      Поцілує в очі —

      Та і в воду: соромиться

      На гнучкий дівочий,

      На стан голий подивиться.

      І ніхто не знає

      Того дива, що твориться

      Серед ночі в гаї.

      Тілько вітер з осокою

      Шепче: «Хто се, хто се

      Сидить сумно над водою,

      Чеше довгі коси?»

      С.-Петербург, декабря 8, 1841 року

      ПЕСНЯ КАРАУЛЬНОГО У ТЮРЬМЫ (ИЗ ДРАМЫ «НЕВЕСТА»)

      Старый гордый воевода

      Ровно на четыре года

      Ушел на войну.

      И дубовыми дверями,

      И тяжелыми замками

      Запер он жену.

      Старый, стало быть, ревнивый,

      Бьется долго и ретиво.

      Кончилась война,

      И прошли четыре года.

      Возвратился воевода.

      А жена? Она

      Погрустила и решила:

      Окно в двери превратила.

      И проходит год —

      Пеленает сына Яна

      Да

Скачать книгу