LITMIR.BIZ

Скачать книгу

першим відзначає це Франческо: «Ти хочеш нагадати мені про стоїчні приписи, що суперечать загальнопоширеним уявленням і стоять ближче до ідеалу, ніж до практики». Зрештою, Августин сам пропонує йому відкинути схиляння перед авторитетом і дає карт-бланш Франческо, який «з трепетом» вступає у дискусію. Суперечка триває в цьому ключі, аж доки Франческо ідентифікує себе з Августином, обираючи смоківницю духовного осяяння Августинової «Сповіді» замість лавра своєї слави. Відтак починається спільна робота із самоаналізу, спрямована на зцілення від внутрішнього конфлікту, впродовж якої обидва учасники діалогу навперейми цитують Вергілія, Цицерона, Сенеку і самого Петрарку. Можливо, в наступних двох днях дебатів Августин – це Петрарка, яким він бачить себе у майбутньому, за умови зцілення, а Франческо – це лауреат Петрарка ще до того, як Істина застукала його вночі, в годину розпачу, але головним персонажем «Таємниці» є оновлений античний діалог; і відколи Петрарка його розпочав, діалог цей триватиме вічно. «Я людина двох світів, що дивиться одночасно назад і вперед», – зізнався Петрарка у передньому слові до свого «Життя славетних мужів». Канадська теолог М. О’Рурк Бойл, переводячи цю думку в контекст духовних творів Петрарки, зазначає, що «благочестя середньовічного поета може бути щирим, але благочестя ренесансного поета іронічне. Якщо Петрарка опиняється в непевній позиції між цими двома культурами, як дволикий Янус, то благочестя його має бути підозрілим: двозначним чи, принаймні, двоїстим»11. Але суперечка між стоїцизмом і середньовічним християнством, між Арістотелевим дуалізмом і тринітаризмом Августина, яку бачать між рядками «Таємниці» теологи, не заступає нам універсальнішого діалогу.

      Заручники лінеарного уявлення про час, маючи позаду минуле, а попереду майбутнє, ми схильні бачити Середньовіччя якщо не темною, то «темнішою» добою, а Відродження, звісно, добою дедалі світлішою, коли зароджується гуманізм; далі гуманізм розвивається у набагато більший гуманізм і… Яким чином тоді людство знову й знову опиняється на краю чергової духовної кризи?

      «Був час, коли поети, так само, як решта їхніх сучасників, не тільки вірили у надприродне, але й знали точно його будову і могли легко його уявити. Первинна форма поезії […] це гімн поринулості в Бога. Поволі народжується припущення, що це надприродне не є лицем природи. Скажемо, що припущення це народилося з Петраркою. Від тієї миті не вважалося більше, що Бог створив природу, оскільки людина, на свій розсуд, могла її інтерпретувати. Поезія перестала бути словом Божим. Кожна річ почала прибирати, разом з людиною, свого характеру творіння, а божественне – віддалятись, знову ставши непізнаваним. Картини пам’яті поставали у світлі споглядання природи, і поезія вичерпувалась грою відблисків. Людина виявилась замкненою у своїй глибині, пам’яті», – писав засновник герметизму і неофіт Джузеппе Унґаретті12 наприкінці 1940-х, тобто за 600 років по написанні

Скачать книгу