LITMIR.BIZ

Скачать книгу

Ви думали мої голоси кричать «хліба!» і просять: прийди і врятуй? Це ви мені багато честі робите, не по заслугах: я ж знаю про голод і про Сибір і всі жахи, але мені нікого не шкода і нікого я рятувати не піду, і менш за все до стану тих, що гинуть.

      – Зрозумів: до стану руйнівників? До стану тих, хто спалює?

      – Якщо стачить мене, так.

      – Сама, без товаришів?

      – Пошукаю товаришів, як зміцнію.

      – Хіба так шукають, кожного зустрічного заздалегідь засуджуючи без допиту?

      – Неправда, я відразу вчиняю допит, тільки ви не чуєте. Я відразу відчуваю чужого.

      Вона подумала напружено, потім сказала:

      – Важко з’ясувати, але, можливо, критерій такий: є люди з білою пам’яттю, а є з чорною. Перші краще запам’ятовують із життя хороше, тому їм весело… з Марусею, наприклад. А злопам’ятні записують тільки все чорне: «хороше» у них само по собі через час стирається з дошки, та й зовсім воно не було для них «хорошим». Я в кожній людині відразу вгадую чорно-пам’ятний він чи біло-пам’ятний; не варто допитувати. Тепер я вже можу піти, і буду на вас спиратися, і вгорі скажу дякую, тільки угода – як би це висловити…

      Я їй допоміг:

      – Не хвилюйтеся, обіцяю і далі минати вас за версту.

      VII. Марко

      Перед виїздом на дачу трапилася важлива подія – Марко отримав, нарешті, атестат зрілости. В їхньому випуску було, крім нього, ще кілька заскнілих другорічників, тому звільнення від гімназичного ярма було відсвятковане з винятковим тріском.

      Мій колега Штрок, король поліційного репортажу в Одесі й на півдні взагалі, приніс до редакції захоплений опис цієї вакханалії; безумовно, не для друку, а просто з принципу, щоб у редакції не забули, що Шторк знає усе.

      Випуск у повному складі заявився до «Сєвєрної», найславнішого кафешантану в місті, куди їм ще напередодні, як гімназистам, строго заборонений був вхід; і так вони там нашуміли, що черговий пристав (хоча за традицією на липневі подвиги абітурієнтів, усе одно, як на шал новобранців, поліція дивилася крізь пальці) не витримав і пригрозив дільницею; на що найстарший із другорічників дав, за словами Штрока, історичну відповідь, відтоді славетну в літописах чорноморської освіти:

      – Даруйте, пане приставе, раз у шістнадцять років така радість трапляється!

      Вражений цим монументальним рекордом пристав здався.

      Після цього я пам’ятаю Марка із синім кашкетом на голові; але чи був під цим кашкетом літній студентський кітель або просто жакет, тобто чи відразу його, крізь петлю відсоткової норми[59], прийняли до університету, – не можу згадати. Це цікаво: біографію сестер і братів Марка, наскільки вона пройшла в полі мого зору або відомості, пам’ять моя зберегла, і зовнішність їхню також, включаючи навіть милі, але забавні жіночі зачіски і сукні того десятиріччя; а самого Марка я забув. Ні зросту його, ні носа його, ні оспіваної Серьожею неохайности не запам’ятав. Коли дуже хочу згадати його подобу в уяві, виходять усе якісь інші люди – іноді я навіть знаю їхні імена, іноді ні, але знаю, що це не він.

Скачать книгу