LITMIR.BIZ

Скачать книгу

Оксфорді. Один чорт. Ті, що володіють не тільки незайманками з ідеальними бюстами для них спеціально привезеними з нетрів закарпатських, чи середньоукраїнських, байдуже. І для них спеціально тремінгованих, пофарбованих у той колір блонд, який саме вони хочуть. Бо той колір вони бачили, вбачали в скатертині своєї бабці. Ні. Не тільки. Ті, що володіють цілим світом, світами, мирами. Більшими й меншими. Маленькими конторами, що ворочають, як ті швейцарські покидьки офшорами, кругленькими капіталами. Ті, що володіють островами й пентхаусами у Верхньому Іст-Сайді. Ну мінімум квартирою в Нижньому, джентрифікованому до Верхнього[4].

      Чи ви розумієте, шановні, чи справді розумієте, на якій частоті вони живуть? Що вони гарують не менше за вас? Просто частота приймання вища? Проте й падати їм болісніше. Ой як болісніше… Втрачати все, потім знову підійматися і знову йти до тієї частоти. А інакше вони не можуть. Інакше ніяк. Бо тоді вони були б просто двірниками й учителями. Не більше.

      Бо людина ніколи не здатна прийняти менше, коли вже мала все або майже все. Бо то все для всіх різне. Бо в кожного своя планка. Своя планка для перестрибування. Своя планка для утримання на певній висоті.

      Так ось. Планка Марічки Богданівни була дуже високою, і це бачили всі, крім неї. Бо зазвичай такі, як вона, не бачать, наскільки висока їхня планка.

* * *

      – Ну що, які новини? – поцікавилася Алекс, яка вже кілька хвилин спостерігала за тим, як Марічка заглиблюється в себе, сидячи на барному стільці й посьорбуючи капучино, підносячи до вуст чашку граційними, але достобіса виваженими, точними рухами лівого зап’ястка.

      – А нічого. Цей мудак так і не з’явився. Я написала йому вчора вночі, що він мене емоційно руйнує, й не отримала жодної відповіді. Він навіть прочитав не відразу, а десь через годину. Мені здається, він це спеціально робить. Як думаєш, таке можливо?

      – Ну, не знаю… – протягнув сиквел Матильди з «Леона-кілера». – Може, він просто бахнутий?

      – То однозначно, – відповіла Марічка й неабияким зусиллям таки напружила свого ботоксного лобика, аби поморщити його хоч трохи на знак згоди.

      – Слухай… Ти як? Тобі дуже погано насправді? – Алекс доторкнулася до холодної, неначе мармурової, руки подруги й подивилася їй у вічі.

      – Чесно? – Марічка нарешті відволіклася від вже холодного капучино й уп’ялася гострими очима в такі самі гострі й бездонні очі подруги. – Я вчора плакала. Вперше за багато років. Мабуть, я можу визнати це – в мене була істерика. Я буквально ридала й весь час повторювала, як молитву: «Господи, за що? Господи, за що?..» А потім підсвідомо, я навіть не знаю, як це трапилося, почала повторювати: «Дякую, Боже, дякую… Що вберігаєш мене від таких людей». Знаєш, я гадаю, моя підсвідомість мене вберігає. Береже, і тому оці, такі, інші, просто зникають із мого життя. Розумієш?

      – Так.

      – А ще я була у психіатра.

      В Алекс за цих слів відпала щелепа:

      – Неочікувано.

      – Ні,

Скачать книгу