LITMIR.BIZ

      Тодеш

      

      Обличчя на воді

      «Час – це обличчя на воді». Так казали колись давно, у далекому Меджисі, де ніколи не бував Едді Дін.

      Хоча ні, здається, бував. Якось уночі, коли вони стояли табором на трасі 70, автостраді у Канзасі, якого ніколи не існувало, Роланд переніс їх усіх – Едді, Сюзанну, Джейка і Юка – до Меджису. Тієї ночі він розповів їм про Сюзанну Дельґадо, своє перше кохання. Можливо, єдине кохання. І про те, як він її втратив.

      Прислів’я почало справджуватися, коли Роланд був малим хлопцем, не старшим за Джейка Чемберза, але тепер, коли світ послаблювався, як ходова пружина в старовинному годиннику, його правдивість стала стократ помітнішою. Роланд розповів їм, що в Серединному світі не можна було довіряти навіть таким засадничим речам, як сторони світу. Те, що сьогодні було строгим заходом, завтра могло легко перетворитися на південний захід, хоч це й здавалося божевіллям. Так само й час став слабнути. Були дні, які (Едді міг у цьому поклястися) тривали по сорок годин. А за ними йшли такі ночі, як та, коли Роланд переніс їх до Меджису, і вони здавалися ще довшими. А тоді раптом наставав такий день, коли відразу по обіді ти помічав, що згущуються сутінки і ніч летить з-за обрію тобі назустріч. У такі дні Едді думав, що час, мабуть, заблукав.

      Вони приїхали (не з вітерцем, а з загадками) з міста під назвою Лад на Блейні Моно. «Блейн негідник», – не раз повторював Джейк, але потяг виявився не просто негідником. Блейн Моно був схиблений. Едді вбив його абсурдними загадками, в яких не було жодної логіки («У цьому ти великий спец, котику», – сказала йому Сюзанна), і вони зійшли з поїзда в Топіці, дещо відмінній від тієї, що існувала в світі, звідки були родом Едді, Сюзанна і Джейк. Що насправді було не так вже й погано, бо цей світ (де професійна бейсбольна команда Канзас-Сіті мала назву «Монархи», замість «Кока-коли» пили «Нозз-а-лу», а великий японський виробник автівок називався «Такуро», а не «Хонда») накрила якась епідемія, що вбила практично всіх його мешканців. «Засунь це собі у «Такуро-спірит» і сідай за кермо», – подумав Едді.

      Впродовж усіх цих перипетій плин часу здавався йому цілком нормальним. Дуже часто він бував наляканий до смерті. Напевно, як і всі його супутники, крім хіба що Роланда. Але час був реальним і чітким. Едді не відчував, що час вислизає з його пальців, навіть коли вони крокували трасою 70 з патронами у вухах, споглядаючи зупинені машини й слухаючи скавуління штуки, яку Роланд називав тонкоходом.

      Та після сутички в скляному палаці з Джейковим давнім друзякою Цок-Цоком

Скачать книгу