LITMIR.BIZ

Скачать книгу

Дуже мудро! – У самого Фреді були близнюки, хоча їх ще не відлучили від материнських грудей, тож, напевно, боятися йому було нічого.

      – Ви стверджуєте, що, як ми оборонятимемося, – вів далі Тіан, – вони вб’ють нас і спалять Калью від східної межі до західної.

      – Саме так, – підтвердив Оверголсер. – Я це стверджую. І не лише я. – Довкола нього чоловіки забурмотіли, висловлюючи згоду.

      – Але щоразу, коли ми опускаємо голови й розводимо руками, поки Вовки забирають у нас те, що для нас дорожче за будь-який врожай, хату чи комору, вони виймають частку серцевини з дерева, яким є це село! – Тіан говорив голосно, стоячи на місці й здіймаючи в одній руці високо над головою перо. – Якщо ми не вийдемо на бій, то так чи інакше помремо! Це кажу вам я, Тіан Джефордс, син Люка! Якщо не битимемося, то невдовзі самі станемо рунтами!

      Гучні крики «Мудро каже!» Тупотіння шорбутсів. Подекуди навіть оплески.

      Інший власник ранчо, Джордж Телфорд, щось прошепотів до Айзенгарта й Оверголсера. Послухавши, вони закивали. Телфорд підвівся. Він був срібноволосий, засмаглий, мав обвітрене обличчя і відзначався суворою вродою, яка так подобалася жінкам.

      – Ти сказав своє слово, синку? – сказав він добрим тоном людини, яка звертається до малюка, щоб спитати, чи він уже награвся, бо вже час для тихої години.

      – Атож, сказав, – відповів Тіан. Зненацька йому стало не по собі. Телфорд був не настільки впливовим землевласником, як Воун Айзенгарт, але язик у нього був підвішений чудово. Тіан відчув, що зрештою може програти.

      – Тоді можна я візьму перо?

      Спершу Тіан не хотів віддавати, але який у цьому сенс? Він зробив усе, що міг. Спробував. Мабуть, їм із Залією слід забрати дітей і самим податися на захід, у бік Серединного світу. До появи Вовків місяць, сказав Енді. За тридцять днів можна далеко втекти.

      Він передав перо.

      – Усі ми гідно оцінили пристрасну промову молодого сея Джефордса, і жоден з нас не має ні найменшого сумніву в його хоробрості й відвазі, – почав Джордж Телфорд. Говорячи, він притуляв перо до лівого боку, там, де було серце. Його погляд блукав обличчями слухачів, неначе шукаючи контакту з кожною парою очей – дружнього контакту. – Але ж нам слід подумати й про тих діточок, які лишаються, а не тільки про тих, яких заберуть, чи не так? Ми маємо захищати всіх дітей, ким би вони не були: двійнятами, трійнятами чи одинаками, як Аарон сея Джефордса.

      Телфорд повернувся до Тіана.

      – Що ти скажеш своїм дітям, коли Вовки застрелять їхню матір і підпалять діда однією зі своїх світляних палиць? Чим ти зможеш виправдати їхні крики? Чим притлумиш запах горілої шкіри і запаленого збіжжя? Тим, що ми рятуємо чиїсь душі? Чи серцевину якогось вигаданого дерева?

      Він зробив паузу, даючи Тіанові змогу відповісти, але в того не було слів. Він уже майже переконав цих чоловіків… а от про Телфорда чомусь забув. Солодкоголосого сучого сина Телфорда, який уже давно вийшов з того віку, коли слід було боятися Вовків, що влітають у подвір’я на здоровенних сірих конях.

      Телфорд

Скачать книгу