LITMIR.BIZ

      Суха зима. Земля – як жужіль,

      така моруга і стара,

      а десь на півдні білий кужіль

      пряде метелиця-кура.

      В замурзані глухі квартали

      вступає вечір гомінкий,

      кладе на голосні цимбали

      новітнього життя ланки.

      І чийсь терпкий, лунавий голос

      безсило в’ється круг стовпа:

      струнка, немов порожній колос,

      під ліхтарем співа сліпа.

      Та спів її перебивають,

      сплітаючися повсякчас,

      майданів гул, дзвінки трамваїв

      і гомін різномовних мас.

      В розкритий рот, в незрячі очі —

      студений вітер, пилюга…

      «О, де літа мої дівочі?» —

      на брук, на тротуар ляга.

      Питає у людей, у вітра,

      за що їй муки ці терпіть, —

      що скаже стоголова гідра

      і що їй вітер прошумить?

      Ах, вітер сам над містом тужить, —

      ну, що для нього ця журба?

      І завжди тупо і байдуже

      на неї позира юрба.

      Суха зима. Земля – як жужіль,

      така моруга і стара,

      а десь на півдні білий кужіль

      пряде метелиця-кура.

      На чóлі вінчик паперовий

      і хрест вощаний у руках.

      Не усміхнуться чорні брови,

      хоч квітне усміх на устах.

      В журбі васильки й рута-м’ята.

      Задумавсь ладан в синіх снах,

      і сумно-сумно пташенята

      квилять у неї в головах.

      Убогий цвинтар і ворота, —

      та як побачить, як обнять?

      Встрягають ніжки у болото:

      весніє – журавлі летять.

      Не розлучила матір з сином

      і невблаганно-люта смерть —

      і він розцвів над нею крином,

      любов’ю сповнений ущерть.

      На смерканні. Гасне вечір,

      потопає в сизій млі —

      і розтанув серця глетчер1

      в дивних пахощах землі.

      Жду. Чи прийдеш, добрий, ніжний?

      В темну синь через зеніт

      плине Лебідь білосніжний,

      розгорнувши вільний літ.

      Застила туманом очі

      (очі повні зоряниць) —

      і збагнути серце хоче

      таємницю таємниць.

      Мить – як безвік. Безгоміння.

      Ось прислухайсь, не диши…

      Чуєш радісне квиління

      несамотньої душі?

      Над ним лиш чорний прапор має,

      і десь на стінах крові слід, —

      а в серці він ще й досі сяє,

      мов золотий метеорит.

      Я пам’ятаю вечір тьмяний

      над

Скачать книгу