LITMIR.BIZ

Скачать книгу

муром кремезні Бутрими, найвправніші у рукопашному зіткненні та найзапекліші вороги пана Кміцица. Рухалися, як лава ординців, що йде через молодий лісок, ламаючи, топчучи, нівечачи і ріжучи все на своєму шляху. За ними рубалися Домашевичі та Ґостевичі.

      Люди пана Анджея захищалися мужньо з-за возів і скринь. Почали також стріляти з усіх вікон будинку і з даху, але рідко, неорганізовано, в різнобій, бо в темряві важко було своїх від ворогів відрізнити. За мить посипалося козацтво з подвір’я в будинок і стайні. Лунали зойки змилуватися. Шляхта тріумфувала.

      А вже коли залишилася сама у дворі, оживився вогонь із дому. Всі вікна наїжачилися люфами мушкетів і град куль посипався на подвір’я. Найбільша група козаків сховалася в будинку.

      – Під садибу! До дверей! – командував пан Володийовський.

      Звісно, під самими стінами постріли нашкодити не могли ні з вікон, ні з даху. Становище атакувальників однак залишалося складним. Про штурм вікон, схоже, ніхто навіть не думав, бо там привітав би їх вогонь просто в обличчя. Тому полковник наказав рубати двері.

      Але й це було не так легко здійснити, були це більше ворота, ніж двері, збудовані з дубових колод, усіяних раз по раз велетенськими цвяхами, об головки яких щербилися сокири, не маючи змоги дерево вразити. Найдужчі хлопи підпирали час від часу плечима, але це не допомагало! Двері тримали позаду залізні прути, а до того ж підперли їх зсередини дрючками. Бутрими проте рубали до нестями. Кухонні двері, що вели зі скарбниці, штурмували Домашевичі та Ґостевичі.

      Після години порожніх намагань змінилися люди при сокирах. Декотрі родичі випали, але на їхнє місце постали люфи мушкетів. Знову загуркотіли постріли. Двоє Бутримів упали на землю з простреленими грудьми. Інші, не те що не сторопіли, а рубалися ще запекліше.

      За наказом пана Володийовськогo позатикали отвори клубами, зробленими з балахонів. Водночас нові вигуки почулися від дороги. Це Стак’яни прибували на допомогу своїм братам, а за ними озброєні селяни з Водоктів.

      Прибуття підмоги, вочевидь, вразило обложених, бо скоро якийсь голос гучно озвався за дверима:

      – Стійте там! Не рубайте! Слухайте. Стійте, до дідька!.. Погомонімо.

      Пан Володийовський наказав зупинити роботу і спитав:

      – Хто промовляє?

      – Оршанський хорунжий Кміциц! – прозвучала відповідь. – А з ким я балакаю?

      – Полковник Єжи-Міхал Володийовський.

      – Вітаю! – почувся голос з-за дверей.

      – Не час на привітання. Чого ви хочете?

      – Мені б першому поцікавитися: чого ви хочете? Ви не знаєте мене, я вас. То чому ви на мене нападаєте?

      – Зрадник! – втрачав терпець пан Міхал. – Зі мною є ляуданці, котрі з війни повернулися, і вони хочуть виставити вам рахунки за розбої та за кров, невинно пролиту, і за цю панночку, котру ви зараз викрали! Ви знаєте, що таке raptus puellae27? Мусите негайно піддатися!

      На хвилину запало мовчання.

      – Ви б не назвали мене другий раз зрадником, – сказав знову пан Кміциц, – коли б не ці двері, які нас розділяють.

      – То

Скачать книгу