Скачать книгу

Певно, вони не в курсі, що я вже купила квиток на вечірній інтерсіті до Києва і вже не маю часу на візити. Чекаю, поки Любомир на правах господаря відчинить двері. На порозі стоїть пані Уляна у старомодному картатому дощовику і на ногах має подібні гумові мешти.

      – Доброго дня! Дощ трохи вщух, але погода однаково не балує нас нині…

      – Доброго! Проходьте, прошу… – Любомир пропускає пані Уляну до вузенького коридорчика, який майже відразу переходить у кухню. – Як ви нас знайшли?

      – Перепрошую, пане, але ж ви самі дали мені візитівку при нашій першій зустрічі… Я задзвонила до вас на кафедру, але мені там сказали, що ви сьогодні не працюєте. То що мала робити? Уже знахабніла до того, що вирішила навідатися до вас додому… – пані Уляна не рушає далі маленького коридорчика. Вона притискає до грудей чорний ридикюль. Я колись бачила подібний на антресолі у нас вдома. Здається, він належав бабці, а може, ще й прабабці.

      – А! Так-так! Дійсно… Прошу заходьте. Зараз вип’ємо чаю чи кави.

      – Ми знаємо, що трапилося сьогодні в консерваторії… – втручаюся я до розмови. – Дуже шкода, що через нас ви матимете проблеми… І листи знищать…

      – Можете не хвилюватися! Я встигла врятувати всі листи… Доки ви біля входу розмовляли з Марією Себастьянівною, я прошмигнула чорним ходом і встигла повиймати листи з-під скла, – продовжує пані Уляна, спостерігши наше німе здивування. – Склала в течку і винесла. Вас уже не було. Я лише завважила вашу автівку, яка саме рушала, але не стала бігти чи кричати вслід, аби не привертати уваги.

      – То листи цілі? Їм нічого не сталося? – видихаємо ми майже одночасно.

      – Ніц їм не сталося! – очі пані Уляни блищать від збудження, завжди бліді щічки розчервонілися. Вона повільно розкриває свій ридикюль і дістає білу течку, яку переможно кладе на столі поруч із ноутбуком.

      – А як бути в консерваторії? Вас не звільнять?

      – А за що б мали мене звільняти? Я потелефонувала і сказала, що зле почуваюся. Зараз зайду до лікаря, хай поміряє мені тиск, бо відчуваю, що нині його геть мало в мене лишилося… А листи не були внесені до реєстру нашого архіву. Марія Себастьянівна навіть жодного разу не хотіла на них поглянути, не те що прочитати…

* * *

      Інтерсіті повільно рушає від львівського перону. Дивне відчуття, коли їдеш у потязі без звичного «тудух-тудух», що воно в минулому було незмінним музичним супроводом будь-якої поїздки залізницею.

      Усі тринадцять листів, переписані і сфотографовані з копій, лежать у моєму наплічнику. Накочується втома, яку відчуваю так виразно, ніби всі три дні тяжко гарувала. Хочеться скрутитися калачиком у кріслі й задрімати. Але перед цим маю ще одну справу – хочу поглянути, наскільки точно Любомир передав лист пароха Лісницького. Він завжди дуже пишався своєю феноменальною пам’яттю, казав, що це для історика – безцінний скарб.

      Звичним рухом розчохлюю і вмикаю ноутбук. Марно шукаю у всіх можливих папках те, що набирав Любомир кілька годин тому. Нарешті за датою створення знаходжу потрібний документ…

Скачать книгу