LITMIR.BIZ

Скачать книгу

можу звинувачувати Воліс у всьому, в чому мені заманеться.

      Напевне, то було б не так уже й зле. Воліс померла десять років тому від раку товстої кишки, і, попри всі свої балачки про вільне кохання та свободу, вона все життя прожила з Лері, з яким одружилася ще студенткою, у коледжі. Лері доглядав її до самої смерті з таким самим терпінням, з яким ставився до її викрутасів протягом усього спільного життя: мив її, коли вона вже не могла підвестися з ліжка, подавав ліки, міняв калоприймач. Лері та Воліс переїхали до Орегону після того, як Лері продав свою оптометричну студію. Вони збирали чорниці та до безтями пестили своїх собак, тому що у їхніх дітей та внуків ніколи не знаходилося часу, щоб навідатися до них.

      Воліс і Беверлі зберегли свою дружбу ще з молодості, коли їм було по двадцять дев’ять років, незважаючи на те, що вони роз’їхалися так далеко одна від одної: Беверлі вийшла заміж за Берта Казенса та переїхала до Вірджинії. А тому подальший переїзд Воліс, уже на схилі літ, ніяк не вплинув на їхні стосунки. Лос-Анджелес, Орегон – хіба не однаково, коли ти сам живеш у Вірджинії? Вони навіть ще більше зблизилися після переїзду Воліс, бо тій геть не було з ким спілкуватись, окрім Лері та собак. Беверлі й Воліс листувались електронною поштою, до того ж на той час уже були безкоштовні міжміські телефонні дзвінки. Вони розмовляли годинами. Вони надсилали одна одній подарунки до дня народження, веселі листівки. Коли Беверлі одружилася втретє, з Джеком Дайном, Воліс прилетіла з Орегону до Арлінґтона, щоби бути почесною дружкою на її весіллі, як вона була колись її дружкою на весіллі з Фіксом, але не з Бертом, бо з Бертом Беверлі побралася без святкування та без запрошених гостей, у будинку батьків Берта біля Шарлотсвіля. Пізніше, коли Воліс захворіла та злягла, Беверлі літала до Орегону, вони разом вкладалися в ліжко й читали вголос вірші Джейн Кеньон.[1] Вони розмовляли про те, що їх найдужче хвилювало в житті, переважно про дітей та чоловіків. Фікс Кітінґ подобався Воліс не більше, ніж вона йому, і її зовсім не обходило те, що він приписував їй відповідальність за все, в чому, можливо, зовсім не було її вини. Якщо вона відмовлялася нести на своїх плечах цей тягар, коли була ще живою, то навряд це дуже засмутило б її тепер.

      – Ти не змерз? – запитала Френні у батька. – Я принесу тобі ковдру.

      Фікс заперечно похитав головою:

      – Зараз ні. Мені стане холодно потім. Мені принесуть ковдру, якщо треба буде.

      Френні озирнулася довкола, намагаючись не затримувати погляд на котромусь із пацієнтів: безволоса, як новонароджене мишеня, жінка, що заснула з розкритим ротом, підліток, який дивився щось у планшеті, ще одна жінка, чия шестирічна донька тихенько сиділа поряд із нею на стільці й розфарбовувала книжку. Як Воліс проходила хіміотерапію? Лері залишав її саму в лікарні чи сидів поряд з нею? А чи приїжджали їхні діти з Лос-Анджелеса? Треба буде розпитати матір.

      – Щось вони затримуються сьогодні, – промовила Френні, хоча це й не мало особливого значення. Суп та

Скачать книгу