LITMIR.BIZ

Скачать книгу

було! Вона твердить, – так, і досі твердить, – що в її купе чоловік! От уявіть собі, мсьє. У такому обмеженому просторі, – він обвів рукою навколо. – Де б він там заховався? Я переконую її. Стверджую, що це неможливо. А вона наполягає. Вона прокинулася, а в купе чоловік. То я й запитав, як він міг вийти і замкнути двері зсередини. Але вона не чує жодних аргументів. Начебто в нас і без цього недостатньо проблем. Цей сніг…

      – Сніг?

      – Авжеж. Мсьє не помітив? Потяг зупинився. Ми заїхали в замет. Бозна як надовго ми тут застрягли. Пам’ятаю, як одного разу сніжило весь тиждень.

      – А де ми є?

      – Між Віньківцями та Бродом.

      – Là là? – сказав роздратовано Пуаро.

      Провідник пішов і повернувся з водою.

      – Bon soir, Monsieur[28].

      Пуаро випив склянку води і вклався спати.

      Він саме засинав, коли щось знову розбудило його. Цього разу наче щось важке глухо гепнуло біля дверей.

      Він схопився з ліжка, відчинив двері та виглянув. Нічого. Але справа, далі по коридору віддалялася жіноча постать, убрана в червоне кімоно. У протилежному кінці коридору на невеличкому стільці сидів провідник і щось підраховував на великих аркушах паперу. Панувала мертва тиша.

      – Мабуть, усе це нерви, – сказав Пуаро й знову ліг спати. Цього разу він спав до ранку.

      Коли він прокинувся, потяг усе ще стояв. Пуаро підняв шторку й виглянув. Високі кучугури снігу оточували вагон.

      Він глянув на годинник і побачив, що вже було по дев’ятій.

      За чверть десята охайний, чепурний та елегантний, як завжди, він увійшов у вагон-ресторан, де лунав хор скорботи.

      Бар’єри, які досі розділяли пасажирів, тепер зникли. Усіх об’єднала спільна біда. Голосніше за всіх волала місіс Габбард.

      – Моя дочка сказала мені, що це найлегша подорож у світі. Просто сядеш у потяг і зійдеш у Парижі. А тепер ми тут надовго, – простогнала вона. – Моє судно відпливає післязавтра. Як мені на нього встигнути? І що ж, я навіть не можу зателеграфувати, щоб скасувати бронювання. Мене аж трусить, коли про це кажу.

      Італієць сказав, що й у нього невідкладні справи в Мілані. Кремезний американець сказав, що «йому шкода, мем», і м’яко висловив надію на те, що, можливо, потяг надолужить затримку.

      – Моя сестра, її діти чекають мене, – сказала шведка й схлипнула. – Я не можу попередити їх. Що вони подумають? Вирішать, що зі мною трапилося щось погане.

      – Скільки ми тут пробудемо? – вимагала відповіді Мері Дебенгем. – Комусь хоч щось відомо?

      У її голосі звучало роздратування, але ознак тієї гарячкової тривоги, яку вона проявила в Таврському експресі, Пуаро не помітив.

      Місіс Габбард знову завелася:

      – У цьому потягу нікому нічого невідомо. І ніхто навіть не намагається хоч щось зробити. Просто групка непотрібних іноземців. От якби ми були на батьківщині, хоча б хтось спробував щось виправити.

      Арбатнот повернувся до Пуаро й заговорив виваженою французькою з британським акцентом:

      – Vous êtes un directeur de la ligne, je crois, Monsieur. Vous pouvez nous dire…[29]

      Усміхнувшись, Пуаро поправив його.

      – Ні, ні, – сказав він англійською. – Це був не я. Ви сплутали

Скачать книгу