LITMIR.BIZ

Скачать книгу

Пуаро перемістився у протилежний бік вагона. У дальньому кінці, біля стіни, сиділа жінка середніх років, одягнена в чорне, із широким невиразним обличчям. Німкеня чи скандинавка, вирішив він. Напевно, покоївка німецької леді.

      Столик за нею зайняла пара, що, схилившись одне до одного, жваво щось обговорювала. На чоловікові був англійський твідовий костюм, але сам він англійцем не був. Хоча Пуаро міг бачити тільки його потилицю, та форма його голови й лінія плечей видавали його. Кремезний чоловік, гарної статури. Раптом він повернувся, і Пуаро побачив його профіль. Дуже красивий чоловік, тридцять із хвостиком, з густими рудими вусами.

      Жінка, що сиділа навпроти, була зовсім юна – приблизно двадцяти років. Обтягуючий чорний піджачок і спідниця, біла сатинова блузка, крихітний, елегантний, чорний ток, надто перекошений, як данина сучасній моді. У неї було красиве матово-бліде екзотичне обличчя, величезні карі очі, і волосся, чорне, як воронове крило. Вона курила цигарки через довгий мундштук. Манікюр на доглянутих руках був насиченого червоного кольору. Єдиний перстень із великим смарагдом, уставлено у платину. У її очах та голосі відчувалося кокетство.

      – Elle est jolie – et chic[21], – пробурмотав Пуаро. – Чоловік і дружина, так?

      Мсьє Бук кивнув.

      – Із посольства Угорщини, наскільки мені відомо, – сказав він. – Красива пара.

      Залишилося ще двоє відвідувачів вагона-ресторану: супутник Пуаро, Макквін, та його працедавець, містер Ретчетт. Останній сидів обличчям до Пуаро, який уже вдруге роздивлявся те непривітне лице, помічаючи фальшиву привітність брів та маленьких жорстоких очей.

      Без сумніву, мсьє Бук помітив зміни у виразі обличчя друга.

      – Ви оце на вашого дикого звіра так дивитеся? – запитав він.

      Пуаро кивнув.

      Коли принесли каву, мсьє Бук підвівся. Оскільки він почав обідати раніше, то й закінчив уже давно.

      – Я повертаюся до свого купе, – сказав він. – Заходьте пізніше, побесідуємо.

      – Із задоволенням.

      Пуаро допив каву і замовив наливку. Офіціант ходив між столиками, приймаючи оплату по рахунках. Голос літньої американки став ще пронизливішим і жалісливішим.

      – Моя дочка сказала: «Візьміть талони на харчування і не матимете жодних проблем, узагалі жодних». Але все не так. Здається, їм треба дати десять відсотків чайових, і тоді вам дістануть пляшку мінеральної води. І це якась дивна вода. Тут немає ні «Евіан», ні «Віші», що викликає в мене подив.

      – Тому що… вони мають… як би це сказати… подавати мінеральну воду їхньої країни, – сказала жінка з овечим обличчям.

      – Ну, мені це здається дивним, – жінка гидливо дивилася на купку дрібних грошей перед нею. – Подивіться на це барахло, яке мені понадавали. Динари це чи що. Скидається, що це купа непотребу. Моя дочка каже…

      Мері Дебенгем відсунула стілець і, злегка вклонившись своїм товаришкам, вийшла. Полковник Арбатнот піднявся і рушив за нею. Зібравши свої нікчемні гроші, американка вчинила аналогічно,

Скачать книгу