Біле Ікло (з ілюстраціями) - Джек Лондон

Скачать книгу

нічого не відповів, а тільки продовжував мовчки жувати, доки не доїв свою вечерю, запивши її кавою. Він витер рота тильною стороною долоні та промовив:

      – Ти хочеш сказати, що то був… – Його мову перебило протяжне, відчайдушно-тужливе завивання, яке пролунало з темряви. Він зупинився, щоб прислухатися, а потім, махнувши рукою в той бік, звідки почулося виття, закінчив, – один з них?

      Білл кивнув.

      – Схоже на те. Іншого пояснення цьому немає. Ти ж сам помітив, який шум здійняли собаки.

      Один за одним лунало виття, за ним чулися завивання у відповідь, перетворюючи тишу на божевілля. Виття лунало звідусіль і собаки виказували свій страх, тулячись один до одного. Вони підібралися до вогнища настільки близько, що жар від полум’я обпалював їм шерсть. Білл підкинув у багаття хмизу та закурив люльку.

      – Мені здається, ти трохи духом занепав, – промовив Генрі.

      – Генрі… – Білл задумливо потягнув люльку, а потім продовжив. – Генрі, я думаю, йому пощастило більше, аніж нам з тобою.

      Він дав зрозуміти, що говорить про третього чоловіка, показавши великим пальцем донизу на ящик, на якому вони сиділи.

      – Ми з тобою, коли помремо, Генрі, будемо щасливчиками, якщо поверх наших останків покладуть достатньо каменів, аби собаки не розтягли нас по шматочкам.

      – Твоя правда, немає у нас ані прислуги, ані грошей, як у нього, – погодився Генрі. – Ніхто не захотів би везти ховати нас так далеко, не отримавши за це гарної плати.

      – Чого я ніяк не можу збагнути, Генрі, так це навіщо цьому молодому чоловіку, будучи лордом, чи ким би він не був у себе на батьківщині, котрий ніколи не мав піклуватися про кусок хліба чи ковдру, навіщо йому знадобилося тягтися у забуте богом місце на краю світу – ось що не вкладається у моїй голові.

      – Він міг би дожити до сивої старості, якби лишився вдома, – погодився Генрі.

      Білл хотів був щось сказати, але передумав. Натомість він вказав на стіну мороку, яка насувалася на них з усіх боків. В непроглядній темряві не можна було розгледіти силует, але було видно пару очей, які світилися у темряві, мов палаючі вуглини. Генрі кивнув головою на другу пару очей, потім на третю. Палаючі вогники з’являлися повсюди, оточуючи їх. Час від часу пара очей рухалась або щезала, щоб за мить з’явитися знов.

      Хвилювання собак все зростало та, охоплені панікою, вони купчилися біля самісінького вогнища, тулилися, і підповзали до ніг людей. В спробі пролізти, один собака впав на палаючі вуглини, після чого почулося скавучання від болю та переляку, а в повітрі потягло смаленою шерстю. Метушня на якусь мить спричинила навколо них тривожне метання палаючих очей і навіть примусила їх трішки відступити, але вони знову заспокоїлися, щойно собаки стихли.

      – Генрі, набої нам би зараз стали у пригоді.

      Білл докурив люльку та заходився допомагати товаришеві розстеляти хутро та ковдри на ялинкових гілках, які він настелив на снігу перед вечерею. Генрі охнув та почав розшнуровувати мокасини.

      – Скільки ти сказав набоїв у тебе лишилося? – спитав він.

      – Три, – почулося у відповідь. – І хотілося б мені, щоб їх було

Скачать книгу