LITMIR.BIZ

Скачать книгу

почала, – каже Ґвенді, – але не хочу чекати до того часу.

      – Усе майже так, як я й думав, – каже Ферріс. – Не чекай, не сцикай і не ний, бери й роби. Атакуй у лоб. Це варте захоплення. Саме тому я й хотів познайомитись.

      – Було приємно побалакати з вами, містере Ферріс, але мушу йти.

      – Ні. Тобі треба ще побути тут.

      Він більше не всміхається. Його обличчя суворе, а сині очі ніби посіріли. Капелюх відкидає тонку смужку тіні на його чоло, ніби татуювання.

      – У мене для тебе дещо є. Подарунок. Бо ти особлива.

      – Я не беру нічого від незнайомців, – каже Ґвенді.

      Зараз їй уже трошки лячно. Може, навіть більше, ніж трошки.

      – Імена – це ще не знайомство, тут я з тобою згоден. Але ж ми не незнайомці: ти і я. Я знаю тебе і знаю, що річ, яка є в мене, була зроблена для когось такого, як ти. Для того, хто молодий і міцно стоїть на ногах. Я відчув тебе, Ґвенді, ще задовго до того, як побачив. І ось ти прийшла, – він тягнеться до краю лавки і плескає по ньому. – Ходи, сядь біля мене.

      Ґвенді підходить до лавки, почуваючись, ніби дівчинка у сні.

      – Ви… містере Ферріс, ви хочете скривдити мене?

      Він усміхається.

      – Схопити тебе? Затягнути в кущі і, можливо, зробити з тобою якусь гидоту?

      Він вказує пальцем через доріжку і на сорок з чимось футів далі по ній. Там, на гірках, гойдалках і рукоходах бавляться дві-три дюжини дітлахів у футболках касл-рокського денного табору, а за ними наглядають четверо вихователів.

      – Не думаю, що в мене щось вийде, а ти? Та й до того ж маленькі дівчатка не цікавлять мене в сексуальному плані. Як правило, вони взагалі мене не цікавлять, але, як я вже й казав – чи принаймні натякнув, – ти інакша. А зараз сідай.

      Вона сідає. Піт, що вкрив усе її тіло, охолонув. Їй спадає на думку, що, попри всі ці невимушені балачки, він зараз спробує поцілувати її, і байдуже йому до дітей на майданчику та їхніх вихователів-підлітків. Утім він цього не робить. Сягає попід лавку і дістає брезентову торбину, затягнуту шнурком. Відкриває її й видобуває звідти красиву коробку з червоного дерева, яка виблискує таким насиченим коричневим кольором, що дівчинка бачить крихітні червонясті відблиски глибоко в оздобленні. Коробка десь п’ятнадцяти дюймів завдовжки, мабуть, із фут завширшки і вполовину заввишки. Вона відразу хоче її, і не лише тому, що це красива річ. Вона хоче її, бо вона належить їй. Це ніби щось дуже цінне, дуже любе й загублене так давно, що вже й майже забулося, але зараз його знову знайшли. Ніби вона володіла цією річчю в іншому житті, коли була принцесою, чи щось таке.

      – Що це? – тихим голосом питає Ґвенді.

      – Кнопковий пульт, – каже він. – Твій кнопковий пульт. Дивись.

      Чоловік нахиляється, щоб вона могла побачити маленькі кнопки на поверхні пульта: шість у рядах по дві і ще по одній з кожного боку. Загалом вісім. Серед парних кнопок: світло-зелена і темно-зелена, жовта й помаранчева, синя та фіолетова. Кнопка на одному кінці червона. На іншому – чорна. А ще на кожному кінці пульта знаходиться по маленькому важелю, а посередині – щось схоже

Скачать книгу