Дороги, що ми обираємо = Тhe roads we take - О. Генрі

Скачать книгу

думати про себе. Що ж я без тебе робитиму?

      Та Джонсі не відповіла. Найодинокіше на світі – це душа, що готується піти у свої далекі мандри. Здавалося, ця думка заволодівала нею дедалі дужче, у міру того як слабшала павутинка, що прив’язувала її до друзів і цього світу.

      День минув, але навіть у сутінках вони могли бачити саодинокий листок, що тримався біля стіни на своєму стебельці. Коли настала ніч, знову скаженів холодний північний вітер, а дощ продовжував періщити у вікна і з барабанним стукотом падав на низькі голландські карнизи.

      Коли розвиднілося, невблаганна Джонсі знову наказала підняти штору.

      Листок плюща все іще був там…

      Джонсі довго лежала і дивилася на нього. А потім вона покликала Сью, яка підігрівала для неї курячий бульйон на газовій плиті.

      – Я була поганою дівчинкою, Сьюді, – сказала Джонсі. – Щось змусило той останній листок залишитися, щоб показати, якою нечестивою я була. Гріх бажати собі смерті. Тепер можеш принести мені трохи бульйону і молока, а в молоко налий трохи портвейну, а ще… ні, принеси мені спочатку дзеркальце і підмости мене подушками, щоб я сиділа і дивилася, як ти куховариш.

      А за годину вона промовила:

      – Сьюзі, сподіваюся, що колись я таки намалюю Неаполітанську затоку.

      Лікар прийшов удень, а коли він вже збирався піти, Сью знайшла привід, щоб вийти за ним до вітальні.

      – Шанси зрівнялись, – сказав лікар, взявши у свою руку тендітну і тремтячу руку Сью. – Гарний догляд – і ви переможете. А тепер я мушу оглянути ще одного хворого внизу. Його ім’я Берман, здається, він художник. Теж пневмонія. Він старий і слабкий, перебіг хвороби важкий. Надії на його видужання немає, але сьогодні його заберуть до шпиталю, щоб полегшити страждання.

      Наступного дня лікар сказав Сью:

      – Вона у безпеці. Ви перемогли. Все, що зараз потрібно, – це харчування і догляд.

      Того ж дня під вечір Сью підійшла до ліжка, де лежала Джонсі, задоволена плетінням яскраво-блакитного нікому не потрібного вовняного шарфа, і обійняла її однією рукою, разом із подушками.

      – Хочу дещо тобі повідомити, мишко, – мовила вона. – Містер Берман помер сьогодні в шпиталі від пневмонії. Він хворів лише два дні. Вранці першого дня двірник знайшов його внизу у своїй кімнаті знесиленим від болю. Його черевики та одіж промокли наскрізь і були холодними, мов крига. Ніхто не міг зрозуміти, де він був тієї жахливої ночі. Вже потім знайшли ліхтар, який ще горів, зрушену зі свого місця драбину, кілька розкиданих пензлів і палітру зі змішаними на ній зеленими і жовтими фарбами. А тепер подивися у вікно, люба, і поглянь на той останній листок плюща, що притулився до стіни. Тебе не дивувало, що він ніколи не тріпотів і не тремтів від вітру? Отож, люба, оце і є шедевр Бермана – він намалював його тієї ночі, коли впав останній листок.

      Вождь червоношкірих

      Це виглядало на вигідну справу. Але не кваптеся, дайте я вам усе розповім. Ми вдвох – Білл Дрісколл і я – були на Півдні, в штаті Алабама. Це там нам спала

Скачать книгу