LITMIR.BIZ

Скачать книгу

я ніколи не чула більшої нісенітниці, – з королівською зневагою промовила Сью. – Яке відношення має листя старого плюща до твого одужання? А ти ще так любила цей плющ, нечемне дівчинко! Припини це глупство. А лікар, навпаки, сказав мені сьогодні вранці, що шанси на твоє швидке одужання – зараз згадаю точніше – сказав, що вони становлять десять до одного! Послухай-но, це такі ж хороші шанси, як у Нью-Йорку, коли ми їдемо в трамваї чи йдемо повз новозбудований будинок. А тепер спробуй з’їсти трохи бульйону і дозволь Сьюді знову взятися за свій малюнок, аби вона змогла продати його редактору і купити портвейну своїй хворій дівчинці, а собі, ненажері – свинячих відбивних.

      – Не треба більше купувати вина, – сказала Джонсі, не зводячи погляду з вікна. – Ось іще один упав. Ні, я не хочу ніякого бульйону. Залишилося тільки чотири. Я хочу побачити, як упаде останній, поки не стемніло. Тоді відійду і я.

      – Джонсі, люба, – сказала, схилившись над нею, Сью, – обіцяй, що не розплющуватимеш очей і не дивитимешся у вікно, доки я не скінчу працювати, добре? До завтра я повинна скінчити ці малюнки. Мені потрібне світло, а то я закрила б штори.

      – Ти що, не можеш малювати в іншій кімнаті? – холодно запитала Джонсі.

      – Я краще буду тут з тобою, – відповіла Сью. – А ще я не хочу, щоб ти весь час дивилася на оте дурнувате листя плюща.

      – Як тільки скінчиш – скажи, – мовила Джонсі, заплющуючи очі, – бо я хочу побачити, як упаде останній листок. Мені набридло чекати. Мені набридло думати. Я не хочу більше ні за що триматися, я хочу зірватися і полетіти далеко-далеко, як і той бідолашний втомлений листок.

      – Спробуй поспати, – сказала Сью. – Мені треба покликати Бермана, щоб він побув для мене моделлю рудокопа-відлюдника. За хвилину я повернуся. Не рухайся, доки я не повернуся.

      Старий Берман був художник, що мешкав на першому поверсі під ними. Йому було за шістдесят, він мав бороду, як у мікеланджелівського Мойсея, що кучерями спадала з голови сатира на тіло чортика. У мистецтві Берман був невдахою. Сорок років він тримав у руках пензля, але так і не зміг торкнутися хоча б до краю мантії своєї Музи. Він завжди хотів написати шедевр, але цього так і не сталося. Декілька років він не малював нічого, крім випадкової халтури для торгівлі чи реклами. Заробляв трохи, позуючи молодим художникам у колонії, які були не в змозі оплачувати послуги професіоналів. Пив забагато джину і все ще любив поговорити про свій майбутній шедевр. В усьому іншому це був капосний дідок, що глузував з чужої доброти і вважав себе привілейованим сторожовим псом, що захищав двох молодих художниць зі студії на мансарді.

      Сью знайшла Бермана внизу, в його погано освітленому лігвищі. Від нього сильно відгонило ялівцевими ягодами. У кутку на мольберті стояло полотно, що двадцять п’ять років чекало на перший мазок майстра. Вона розповіла йому про фантазії Джонсі і про те, як вона боялася, що та й справді відлетить, легка і тендітна, мов той листок, коли ослабне її нетривкий зв’язок із цим світом.

      – Майн гот! – скрикнув

Скачать книгу