LITMIR.BIZ

Скачать книгу

коли ти у виграші? – запитала Аніта, та її очі блищали і, здавалося, вона геть забула про затори по дорозі додому.

      – А я і збираюся припинити у виграші, – запевнив Боббі.

      – Який хвалько! – засміявся Макквон. – До пушку на бороді ще зо п’ять років чекати, а вже хвалько. Що ж, хвалькуватий Боббі, що скажеш, готовий зіграти?

      – Звісно, – відповів Боббі. Якби в хвалькуватості його звинуватила Керол або Саллі-Джон, Боббі б з усієї сили це заперечував. Усі його герої, від Джона Вейна до Лакі Стара з «Космічного патруля», були скромняги, того типу, що кажуть: «Дрібниці», врятувавши світ чи валку якихось фургонів. Та Боббі не вважав за потрібне виправдовуватися перед містером Макквоном, ницою людиною у блакитних шортах, який, можливо, до всього ще й махляр. Боббі й гадки не мав вихвалятися. А ще він вважав, що на неповні стрити батька це не надто схоже. Неповні стрити ґрунтувалися на одній лише надії та вгадуванні.

      «Покер для ідіотів», – висловився якось Чарлі Єрмен, сторож Гарвіцької початкової школи. Він був просто щасливий розповісти Боббі про гру все, чого не знали Ес-Джей і Денні Ріверз. Та це зовсім не була гра навмання.

      Містер Макквон ще якусь мить не зводив очей із Боббі. Здавалося, спокійна впевненість хлопця його насторожила. Потім він підняв руку, поправив скособочений циліндр, потягнувся і помахав пальцями, як це робив Багз Банні з «Веселих мелодій», перш ніж сісти за фортепіано в «Карнеґі-голл».

      – Ну, приготуйся, хвалько, зараз я почастую тебе всім меню, від супу до горіхів.

      Карти замерехтіли, стаючи схожими на латку рожевого ряботиння. Боббі почув, як Саллі-Джон за спиною пробурмотів: «Ох, ніфіга ж собі», а подруга Керол, Тіна, своїм смішним, правильно-осудливим тоном промовила:

      – Це зашвидко.

      Боббі стежив очима за картами, але тільки тому, що від нього цього очікували. Містер Макквон більше не завдавав собі клопоту теревенити і стало трохи легше.

      Карти вгамувалися. Макквон подивився на Боббі, звівши брови. На його обличчі грала легка усмішка, проте він часто дихав, а на верхній губі виступили краплинки поту.

      Боббі одразу ж показав на карту праворуч.

      – Це вона.

      – Звідки ти знаєш? – спитав містер Макквон, і його усмішка зів’яла. – Звідки ти в біса знаєш?

      – Просто знаю і все, – сказав Боббі.

      Замість того, щоб перевернути карту, Макквон злегка повернув голову і роззирнувся по алеї. Усмішку змінив набурмосений вираз: кутики губ опущені, між очима пролягла зморшка. Навіть пластиковий соняшник на циліндрі здавався невдоволеним: його тремтливі кивки стали вже не самовдоволено-розв’язними, а досадливими.

      – На цьому перетасуванні мене ще ніхто не обставляв, – вимовив Макквон. – Таке перетасування ще ніколи нікому не було до снаги.

      Ріонда простягла руку через плече Боббі й перевернула карту, на яку він вказав. Це була червова дама. Тепер у долоні плескали вже всі діти. Від їхнього плескання зморшка між очима містера Макквона стала ще глибшою.

      – За моїми підрахунками, ти винен ось цьому чувакові, Боббі-хвалькові, дев’яносто центів, – сказала Ріонда. –

Скачать книгу