LITMIR.BIZ

Скачать книгу

знову розгорнув подарунок Теда. Книжка виглядала вже добряче зачитаною. Він перечитав кілька останніх сторінок, місце, де нарешті з’явилися дорослі. І знову почав ламати голову над кінцем. Щасливий чи трагічний? Саллі-Джон зовсім вилетів з голови. Пізніше йому спало на думку, що якби Ес-Джей тоді обмовився, що дивні типчики, яких він бачив, були в жовтих плащах, все б могло скластися зовсім інакше.

      – Вільям Ґолдінґ написав про цю книжку одну цікаву річ, яка, на мою думку, пов’язана з твоїми сумнівами щодо фіналу… Боббі, хочеш ще шипучки?

      Боббі похитав головою.

      – Ні, дякую.

      Шипучка була йому не вельми до смаку і пив він її тільки з ввічливості, коли був у Теда. Вони знову сиділи за Тедовим кухонним столом. Пес місіс О’Гари і далі гавкав. На пам’яті Боббі Баузер ніколи й не переставав. А Тед і далі палив «Честерфілд». Повернувшись з парку, Боббі заглянув подивитися, як там мама, побачив, що вона дрімає на ліжку, і помчав на третій поверх спитати Теда про закінчення «Володаря мух».

      Тед підійшов до холодильника… і зупинився, поклавши руку на дверцята і задивившись у порожнечу.

      Пізніше Боббі усвідомить, що це був перший чіткий проблиск того, що з Тедом не зовсім усе гаразд. Насправді все було зовсім негаразд і ставало щораз гірше.

      – Спочатку їх відчуваєш під очними яблуками, – вимовив Тед буденним тоном. Він говорив чітко, Боббі розібрав кожне слово.

      – Відчуваєш що?

      – Спочатку їх відчуваєш під очними яблуками.

      Тед усе ще витріщався в порожнечу, обхопивши пальцями ручку холодильника. Боббі злякався. Здавалося, щось було в повітрі, щось схоже на пилок, і в Боббі залоскотало у носі й з тильного боку засвербіли долоні.

      А тоді Тед відчинив дверцята і схилився над холодильником.

      – Точно не хочеш? – спитав він. – Шипучка холодна і смачна.

      – Ні… ні, не треба.

      Тед повернувся за стіл і Боббі збагнув, що він або вирішив вдати, що нічого не сталося, або нічого не пам’ятає. Він також зрозумів, що з Тедом уже все нормально, й цього було досить. Дорослі просто диваки, от і все. Іноді просто не треба звертати уваги на те, що вони роблять.

      – Розкажіть мені, що він, тобто містер Ґолдінґ, написав про кінець.

      – Скільки пригадую, це звучало приблизно так: «Хлопців врятувала команда військового корабля – їхнє щастя – а хто рятуватиме команду?»

      Тед налив шипучки в склянку, почекав, поки всядеться піна, а тоді долив ще.

      – Це тобі щось дало?

      Боббі прокручував фразу в голові, ніби якусь загадку. Прокляття, та це й була загадка.

      – Ні, – нарешті озвався він, – все одно не розумію. Їх не треба рятувати, я маю на увазі команду. Вони ж не на острові. Та й…

      Він пригадав хлопчиків у пісочниці, як один ридма ридав, а другий незворушно бавився вкраденою іграшкою.

      – Ті дядьки на кораблі, вони ж дорослі. А дорослих не треба рятувати.

      – Ні?

      – Ні.

      – Ніколи?

      Боббі несподівано подумав про матір і про її ставлення до грошей. А тоді пригадав

Скачать книгу