LITMIR.BIZ

Скачать книгу

свою клітинку, щоб не лишити по собі нічого. І оскільки я добре її знаю чи, принаймні, сподіваюся, що знаю її, я вважаю, що вона винайшла спосіб не лишити в цьому світі навіть жодної своєї волосинки.

      3

      Минали дні. Я переглядала електронну пошту, паперові листи, та ні на що не сподівалася. Я дуже часто писала їй, вона ж мені майже ніколи не відповідала, це стало традицією. Вона надавала перевагу телефонним дзвінкам чи тривалим нічним розмовам, коли я приїжджала до Неаполя.

      Я повисувала свої шухлядки, металеві скриньки, у яких зберігала різні речі. Їх було мало. Я витрусила багато речей, особливо ті, що нагадували мені її і вона про них знала. Для мене стало відкриттям, що не лишилося жодної її речі, жодного малюнка, листа чи подаруночка. Я сама цьому здивувалася. Чи може бути так, що впродовж усіх цих років вона не лишила мені нічого на згадку про себе, чи – ще гірше – я не захотіла зберегти нічого, що нагадувало б її? Можливо.

      Цього разу вже я зателефонувала Ріно, хоча зробила це дуже неохоче. Він не відповідав ні по домашньому, ні по мобільному. Пізно ввечері він передзвонив. Говорив таким тоном, ніби набивав собі ціну:

      – Я бачив, що ти телефонувала. У тебе є новини?

      – Ні, а в тебе?

      – Жодних.

      Він говорив мені якісь незв’язні речі: що хоче звернутися на телебачення, на передачу з розшуку людей, зробити звернення, попросити в матері пробачення за все, благати її повернутися.

      Я спокійно вислуховувала його, а тоді запитала:

      – Ти заглядав у свою шафу?

      – Навіщо?

      Звичайно ж, йому на думку не спала найочевидніша річ.

      – Піди і заглянь туди.

      Він сходив, подивився і зрозумів, що там немає жодної материної речі, ні літньої, ні зимової, лише старі вішалки. Я відправила його обшарювати весь дім. Зникли черевики, окремі книжки, всі фотографії, кіноплівки, зник її комп’ютер, навіть старі дискети, якими вона колись користувалася, зникло все, кожна річ, весь її досвід в електрониці, якого вона набула ще починаючи з електронних обчислювальних машин наприкінці шістдесятих, в епоху перфокарток. Ріно був приголомшений. Я сказала йому:

      – Не поспішай, передивись усе і зателефонуй мені, якщо знайдеш хоча б одну шпильку, яка належала їй.

      Він зателефонував через день, був збуджений.

      – Нема нічого.

      – Зовсім-зовсім?

      – Ні. Вона вирізана з усіх фотографій, на яких ми були разом, навіть з часів мого дитинства.

      – Ти добре все передивився?

      – Так, я все перерив.

      – Навіть підвал?

      – Я ж тобі сказав, я подивився скрізь. Зникла навіть скринька з документами: старими свідоцтвами про народження, телефонними договорами, квитанціями. Що це може значити? Хтось усе викрав? Що вони шукали? Чого вони хочуть від моєї матері та від мене?

      Я запевнила його, що він має зберігати спокій. Особливо за себе, не може бути й мови, щоб хтось хотів щось від нього.

      – Я можу приїхати і побути якийсь час у тебе вдома?

      – Ні.

      – Будь ласка, я не наважуюся спати.

      – Заспокойся,

Скачать книгу