LITMIR.BIZ

Скачать книгу

пластикові пакети, замкнули двері квартири, старанно ігноруючи пронизливе деренчання телефону, яке, здавалося, пролізало крізь замкову шпарину та наздоганяло їх навіть у холі; саме тому вони закинули в багажник і на заднє сидіння орендованого авто всі свої переповнені коробки й торби, годинами рухались на північ магістраллю Генрі Гудзона, по І-95[8] – лишень тому, що Лілі Кавано-Сойєр колись була тут щасливою.

      Тисяча дев’ятсот шістдесят восьмого, за рік до Джекового народження, Лілі номінували на «Оскар» за роль у стрічці «Спалах». «Спалах» був найкращим із фільмів Лілі, і саме в ньому їй пощастило найглибше продемонструвати акторський талант, ніж це дозволяли її звичні ролі «поганих дівчат». Ніхто не вірив, що Лілі переможе, і найменше – вона сама. Самий лише суспільно прийнятий шаблон стосовно того, що номінація вже є честю, підносив її у власних очах. Щоб відсвяткувати цей успіх, Філ Сойєр мудро забрав її на тритижневий відпочинок у готель «Сади Альгамбри». Тут, з іншого боку континенту, лежачи в ліжку й попиваючи шампанське, вони дивилися по телевізору церемонію «Оскара». Якби Джек був старшим і розкинув мізками, то, вирахувавши, з’ясував би, що і його власна історія почалася саме в «Альгамбрі».

      Коли зачитали імена акторок, номінованих на премію за найкращу жіночу роль другого плану, Лілі, за родинною легендою, прогарчала Філу: «Якщо я виграю ту штуку, коли мене немає на церемонії, то просто на твоїх грудях станцюю мавпячий танок на шпильках».

      Але коли перемогла Рут Ґордон, Лілі сказала: «Звісно, вона заслужила, вона класнюча мала, – а тоді негайно штурхонула чоловіка в груди й додала: – Знайди мені ще схожу роль, якщо ти такий крутий агент».

      Але більше схожих ролей не було. За два роки по смерті Філа Лілі зіграла останню свою роль – цинічної екс-повії у фільмі «Маніяки на мотоциклах».

      Саме ті часи згадувала Лілі тепер, здогадався Джек, витягуючи валізи із заднього сидіння та багажника. Сумка «Д’Аґостіно» розірвалася саме на літерах «Д’Аґ», і купа згорнутих шкарпеток, різноманітних фотографій, коміксів, шахових фігурок разом із дошкою розсипались по багажнику. Джек позапихав усі ці манатки в інші пакунки.

      Лілі повільно піднімалася сходами готелю, раз по раз чіпляючись за поручні, мов стара бабуся.

      Потягавши важкі валізи, Джек випростався і знову поглянув на небо, де – він був певен – бачив веселку. От тільки веселки не було – лише неспокійне, тривожне небо. А тоді:

      – Йди до мене, – тихо, але чітко промовив хтось за його спиною.

      – Га? – запитав Джек, озирнувшись.

      Та перед ним простягалися тільки безлюдні сади і дорога.

      – Так? – перепитала мама.

      Згорблена та пригнічена, вона трималася за ручку великих дерев’яних дверей.

      – Здалося, – відказав Джек. Не було ані голосу, ані веселки. Він забув про них і подивився на маму – вона саме боролася з важкими дверима. – Зачекай, я допоможу, – гукнув він і швидко піднявся сходами.

      Хлопчик незграбно ніс велику валізу

Скачать книгу