Таємниця галицького Версалю - Тетяна Пахомова

Скачать книгу

type="note">[7] пасік, цегельних заводів, млинів, воскобоєнь, суконних фабрик… «Щойно послабиш контроль – і з твоїми людьми відбуваються дивні метаморфози: сумління замовкає, руки подовжуються, кишені й животи розбухають», – буркотів Потоцький у відповідь на намагання дружини залишити хворого чоловіка в ліжку.

      Річ Посполита вже два роки потерпала від боротьби за владу в країні барських конфедератів, яких уперто, не жаліючи ні грошей, ні солдатів, «заганяли в стійло» російські війська. На тлі тих подій і внаслідок надмірних утисків від польської шляхти чаша терпіння простого українського люду переповнилася – виник національно-визвольний гайдамацький рух, відомий як Коліївщина. Туреччина підтримала конфедератів, розпочавши російсько-турецьку війну: усі воювали з усіма… Заварився величезний казан військових і політичних проблем, який поставив економіку й люд Польщі навколішки. Особливо страждало населення сходу Речі Посполитої: Галичини, Волині, Поділля, Правобережної Наддніпрянщини. Це були території на стику кордонів Речі Посполитої, Російської імперії й Туреччини, а всі ж знають, що великі – чи особисті людські, чи світові – трагедії розпочинаються на межі будинків, городів, полів, лісів, країн… Маєтності Франца Салезія Потоцького, сконцентровані на цих теренах, пізнали сповна силу жорен воєнних змагань: були пограбовані, спалені, вийшли з-під контролю… Та й поки що проблемно було говорити про їх повернення під керівництво магната: воєнні дії розвивалися непередбачувано, гроші ж не просто люблять тишу, а й множаться лише в стабільній тиші, але зараз ані стабільністю, ані тишею й не пахло… Тож дідич мусив твердою рукою керувати тими ближніми територіями, з яких іще можна було витягнути грошви.

      Дверцята карети шанобливо притримував особистий секретар, молодий червонощокий веселун Кароль Сіраковський, котрий, незважаючи на природну балакучість і молодість, мав унікальну здібність одразу налаштовуватися на таку хвилю спілкування зі співрозмовником, що ніколи не дратував людей: говорив у міру, не ліз у душу з особистими запитаннями, а головне – умів не тільки вчасно замовкнути, а й благородно мовчати з приємною усмішкою. І це Потоцького влаштовувало найбільше: на старість люди вже почали його дратувати нерозумінням очевидних речей, зайвими емоціями, дурними розмовами, тож найвищою насолодою стало самотнє перебування в кімнаті з видом на Буг.

      – Ну що, Каролю, дорога довга. Подушок у кареті достатньо, мозолів на дупі не заробимо?

      – Ні, ваша милосте, не заробимо, а як буде твердо, то по дорозі молодими бабами підмостимо, – жваво відізвався Сіраковський. Дверцята закрилися – заграли сурми, сповіщаючи від’їзд дідича.

      Невідомо, чому саме конюший Вільчек виконував обов’язок дворового мучителя: чи через те, що дуже зрідка міг цвьохнути коня (він їх узагалі-то любив), чи то стереотипи хазяйського мислення ув’язали нагайку конюшого з людським тілом, та після кожної такої екзекуції він ішов до себе в кімнатку

Скачать книгу