LITMIR.BIZ

      Шлях від Белза до Кристинополя Станіславові Щенсному не видався нудним і довгим: Кароль Сіраковський виявився неперевершеним майстром оповідок та бувальщин, і для Щенсного відкрився цілком відмінний від шляхетського світ.

      – От іще одна, пане Потоцький… Дід розказує внукові: «Коли я був маленьким, то повинен був доношувати одежу після старших…» – «Ну й що, я теж ношу одежу після Матея…» – «Так, але в мене були тільки сестри!»

      Щенсний щиро сміявся до сліз, повторюючи:

      – Як я його розумію… Добре, що я після двох своїх не доношував… – і знову заходився реготом, уявляючи себе в сукенках сестер.

      – Ось ми й вдома, пане Потоцький, – Сіраковський зіскочив і поштиво притримав перед шляхтичем дверцята карети.

      Вартові першого дитинця витягнулися у всій красі, і молоді люди рушили до палацу. Дві Палажки, забувши про етикетну шляхетну стриманість, бігли до свого коханого брата, широко розкривши руки для обіймів… Анна Ельжбета в радісному очікуванні вже стояла на ґанку.

      – Честь, мамо, вітаю, – усміхнений Станіслав Щенсний став на коліно й поцілував матері руку.

      – Станіславе, щастя моє найбільше, – обняла Анна Ельжбета сина, – без тебе тут життя спинилося… Богу дякувати, що ти вже до Великодня ніде не поїдеш. Пан Вольф теж зачекався, має для тебе головну роль… Та спочатку поїж, відпочинь і до мене…

      – Так, мамусю, я пам’ятаю. – Гарний настрій миттєво полишив хлопця на тому ж ґанку й почав відступ у найближчі кущі, подалі від палацу…

      Невдовзі заграли сурми й забили барабани, сповіщаючи про приїзд короля земель руських, і всі, хто був поблизу, стали перед палацом навколішки. Недосяжно далекий дідич, заглиблений у свої думки, пройшов у палац: до ванни, до спокою, до вікна з улюбленим краєвидом – вік і весна, які грали на його суглобах жахливу какофонію, брали своє… Ніхто не мав бачити, як сильно він змучився, а то покора навіть найпокірніших може дати тріщину сумніву – ні, не можна показати себе беззубим левом, не можна…

      – Щенсний, друже мій, як я радий тебе бачити! – Маурицій Вольф міцно обійняв молодого Потоцького. – Як там твої господарські студії в белзьких землях?

      – Честь, пане Маурицію! Мені теж вас бракувало. А щодо студій… – юнак перейшов на шепіт, – по правді, не ду-у-уже-е… Щось не вмію я так, як батько.

      – Бо в тебе добре і м’яке серце. І не хотілося б, щоб воно стало інакшим. Та на дурних і добрих воду возять, ти ж то знаєш… Тобі не треба бути зовсім таким, як батько. Та ти ще знайдеш свою рівновагу – і для господарства, і для душі.

      – Ваші слова та Богу у вуха… Дякую за підтримку. Я зайду до вас згодом, а зараз до мами на звіт… – Станіслав і Маурицій змовницьки й із розумінням похитали головами…

      Гроші люблять рахунок, і магнати Потоцькі ретельно

Скачать книгу