LITMIR.BIZ

Скачать книгу

світло відображувалося в океані. Ґіль позаду них почав пускати вві сні гази. Офіцер Со випив.

      – Мабуть, старий Ґіль не звик до дієти з пшоняних перепічок і соргового супу.

      – А хто він, в біса, такий? – спитав Чон До.

      – А, забудь, – сказав офіцер Со. – Не знаю, нащо Пхеньян знову затіяв ці штуки через стільки років, але, сподіваюся, за тиждень ми його позбудемося. Одна місія, і якщо все буде гаразд, то ми вже цього типа не побачимо.

      Чон До й собі випив – шлунок стиснувся, схопив алкоголь, наче спіймав плід із дерева.

      – А яка місія? – уточнив він.

      – По-перше, ще один вихід, для тренування, – відповів офіцер Со. – А потім буде хтось особливий. Токійська опера влітку гастролює в Ніїґаті. Там є співачка, сопрано. Звати Руміна.

      За другим разом соджу пішов легко.

      – Опера? – спитав Чон До.

      Офіцер Со знизав плечима.

      – Певне, якесь цабе з Пхеньяна почуло про неї й захотіло її собі.

      – Ґіль сказав, що пережив мінні поля, – мовив Чон До. – Що за це його послали на мовні курси. Так і є – за це потім винагороджують?

      – Та вже відчепись від того Ґіля, годі. І не слухай його. Мене слухай.

      Чон До мовчав.

      – Ну, а в тебе є щось на думці? – поцікавився офіцер Со. – І ти навіть знаєш, якої винагороди хочеш?

      Чон До похитав головою.

      – Ну то й не парся.

      Офіцер Со пішов у куток і став над відром. Довго стояв, спираючись на стіну. Нічого не вийшло.

      – Свого часу я дечого наробив, – сказав він. – Нагороду отримав. Ну і глянь тепер на мене.

      Він похитав головою:

      – Тобі ось якої нагороди треба – не стати таким, як я.

      Чон До подивився на карцер за вікном.

      – А з ним що буде?

      – З отим, що з собакою? – перепитав офіцер Со. – Та, мабуть, із Пубйока вже двоє по нього поїздом їдуть.

      – Ну так, але ж що буде з ним?

      Офіцер Со востаннє натужився над відром, намагаючись вичавити з себе хоч кілька крапель сечі.

      – Не став дурних питань, – процідив він крізь зуби.

      Чон До уявив свою матір у потязі з Пхеньяна.

      – А можна людину в нагороду просити?

      – Яку людину – бабу чи що? – Офіцер Со з досадою потрусив свій умкйоун. – Ну так, таке можна.

      Він пішов і допив майже все, що лишилося в пляшці, крім дрібки на дні. Ту решту він по краплі влив у рот помираючому солдатові. Офіцер Со поплескав його на прощання по грудях, а тоді запхнув порожню пляшку під зігнуту спітнілу руку хлопця.

      Вони зафрахтували нове рибальське судно, знову перепливли через кордон. У Цусімській протоці їм було чути потужне чи то клацання, чи то бухання – наче удари кулаком в груди: під ними полювали кашалоти, а неподалік острова Доґо з моря раптом поставали гранітні шпилі, угорі білі від пташиного посліду, а внизу помаранчеві від морських зірок. Чон До дивився на північний мис острова, вулканічно-чорний, оздоблений дрібною хвойною паростю. Цей світ був улаштований сам заради себе, без жодної

Скачать книгу