LITMIR.BIZ

Скачать книгу

І не їсти незвичної їжі. І не змінювати часових поясів. І що, як я загублю свої ліки?

      Годі. За все вже заплачено.

      Я вигулюю собак рано-вранці. Я завантажую брудний посуд у посудомийку і згодом виймаю чистий. Я вдягаю сукні і користуюсь рум’янами. Я з’їдаю все, лишаючи чисту тарілку. Я дозволяю мамі обіймати мене і гладити моє волосся. Я кажу, що хочу провести літо не з татом, а з нею.

      Ну будь ласка.

      Наступного дня дідусь приїхав до Бурлінґтона і лишився в кімнаті для гостей. Він був на острові з середини травня, а сюди йому довелося діставатися човном, автомобілем та літаком. Після смерті бабусі Тіппер він іще не бував у нас.

      Мама забирає його з аеропорту, поки я накриваю на стіл. Вона купила смажену курку та гарніри в міському магазині делікатесів.

      Дідусь дуже схуд з того часу, як ми бачилися. Його сиве волосся жмутиками стирчить навколо вух, він схожий на пташеня. Шкіра його обвисла, а сам він якось осів, від чого у нього з’явився живіт, – не таким я пам’ятала дідуся. Він завжди видавався непереможним зі своїми широкими рівними плечима і міцними зубами.

      Дідусь із тих людей, у яких є гасла. «Ніколи не приймай відповіді „ні“», – любить повторювати він. Або: «Ніколи не сідай на задніх рядах. Переможці сидять попереду».

      Ми, Брехуни, звикли лише закочувати очі у відповідь на його приказки – «Не будь ганчіркою – їх ніхто не любить»; «Ніколи не жалійся і нічого не пояснюй», – та все ж вважали його взірцем мудрості в дорослих темах.

      На дідусеві смугасті бавовняні шорти і лофери[9]. Його ноги – довгі, худі, старечі. Він плескає мене по спині й просить шотландського віскі з содовою.

      Ми їмо, і він розповідає про якихось друзів із Бостона. Про нову кухню в будинку на Бічвуді. Нічого особливого. Після вечері мама прибирає, а я показую дідусеві садок на задньому дворі. Вечірнє сонце ще не сіло.

      Дідусь зриває півонію і вручає мені.

      – Моїй першій онучці.

      – Не рви квітів, добре?

      – Їм байдуже.

      – Ні, не байдуже.

      – Кейденс була перша, – каже він, дивлячись у небо, а не мені у вічі. – Я пам’ятаю, як вона приїхала до нас у Бостон. На ній був рожевий комбінезончик, а волосся стирчало навколо голови. Джонні народився лише за три тижні.

      – Дідусю, я тут.

      – Кейденс була перша, і байдуже, що дівчинка. Я готовий був віддати їй усе. Як онукові. Я тримав її на руках і танцював. Вона була майбутнім родини.

      Я киваю.

      – Одразу було видно, що вона з Синклерів. У неї було наше волосся. Але не тільки. Ще підборіддя та охайні ручки. Я знав, що вона виросте високою. Усі Синклери були високі, поки Бесс не одружилася з присадкуватим хлопцем, а Керрі не повторила її помилки.

      – Це ти про Броді та Вільяма.

      – Полотном дорога, еге ж? – посміхається дідусь. – Усі наші були високі. А ти знаєш, що родичі моєї мами прибули сюди на «Мейфлауері»[10]? Щоб розпочати нове життя в Америці.

      Я знаю, не так уже й важливо те, що наші предки прибули на

Скачать книгу