ТОП просматриваемых книг сайта:
Артем Стеценко розповідає. Лідія Гулько
Читать онлайн.Название Артем Стеценко розповідає
Год выпуска 0
isbn
Автор произведения Лідія Гулько
Издательство Мультимедийное издательство Стрельбицкого
– Зате не засмердиться, – кидає вона убік.
– Ви серйозно?
– Що, зайчику? А, ти про це… Та серйозніше не буває, – у той самий бік каже.
Людмилина відповідь, вірніше її голос, мене насторожили. Ні, вона щось не договорює. З цієї причини в мене вселилося невиразне побоювання за життя півня.
Забіяці набридло сидіти в кущах. Він випірнув із-під низько опущених гілок, а за ним вийшли курочки. Півень дивився на мене так само, незмигно. Ось він розправив крила, високо ними змахнув і прогорлав. Мені здалося, що він мене попередив: «Я тут пан і господар. Не боюся тебе».
У моїх грудях немовбито щось обірвалося. Що Забіяку чекає у місті? Стій. А чи не задумали дорослі вчинити йому зле? Здогадка обпекла мій мозок. Звичайно, вони хочуть зарізати Забіяку.
– Не віддавайте таткові півня! – кричу. – Нехай у садочку ходить. Потім, у кінці літа, я його візьму з собою. Коли поїду додому. А поки що хай ходить у дворі.
Людмилина рішучість помітно опала. Тітонька послала допитливий погляд на курей, які щипали травичку. Вголос роздумувала:
– Не знаю вже, як і поступити… Цей півень такий дурний. Захоче – і на голову людині вилетить. Кігтями поранить. І дзьоб у нього, наче залізний. Не знаю, як правильно поступити… Якщо добре подумати, то він ще не старий. Йому лише рік і три місяці. Доки молоді півники підростуть, то він курочок поводить…
Підійшов тато. Тітонька до нього:
– Хотіла, сину, впорядкувати тобі півня, щоб забрав із собою. Артем, однак, дуже просить: не давайте таткові півника. Нехай він у садочку до осені ходить.
– Правильно, залишіть півня. Він і порядок на пташиному дворі тримає, і куркам з ним веселіше. Більше яєць зберете з гнізд.
– Воно то так. Але ж дитину може покалічити.
– Дитину? Артем уже парубійко. Не жалійте його, а давайте щодня доручення і побільше. Вимагайте, щоб сумлінно їх виконував.
Я затамував подих. О, мій батько вправно, як юрист, скористався нагодою і нагадав тітоньці про мої обов’язки по господарству.
– З радістю, – відгукнулася вона. – Уранці поїду на роботу, а він і хату стерегтиме, і господарство.
– От і добре, – вирішив за мене тато. – А ноги півневі розв’яжіть.
Прокидаюся і ніяк не второпаю: де я?
На мене згори ллється яскраве світло. Воно заповнило кімнату і здається золотим. Заплющую очі. Принишк. Лежу тихо-тихо. Боюся ворухнутися. Насправді переживаю: а раптом чудова картина зникне. Крізь зімкнуті повіки так само пробиваються золоті нитки променів. Усе ж наважуюсь – і розплющую очі. Ура! Картина не змінилася. Все помешкання заповнене золотим світлом.
О, який чудовий ранок. Такого чудового ранку в моєму житті ще ніколи не було.
Я довго лежав і не хотів уставати. Бажав, щоб чудовий ранок продовжувався. А ще пригадував. Виходить, я дуже міцно спав. Так міцно, що забув про те, що приїхав до тітоньки Людмили, що вона пізно ввечері постелила мені з батьком на мансандрі.
Солодко потягнувся. Хотів гукнути до татка. Та враз згадав, що до сходу